Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Як буде чого дуже-дуже треба, то подзвониш.

А сам ізнов зник. Забрав дурний Іван дзвоники за всіх трьох і прийшов додому, виліз на піч та й сидить, ще й за гостинці опоминається.

Через кілька місяців чи, може, й літ дійшла до цих трьох братів чутка, що з того ж царства царівна хоче заміж вийти. Але вона була дуже хороша, то цар, її батько, вимурував дуже високий стовп у сто сажнів вишини, обкопав його ровом в сто сажнів ширини і в сто глибини. Посадив її на тім стовпі і дав у руки хустку. Як знайдеться лицар, що до неї вискочить, візьме ту хустку і саму поцілує, того вона й буде. І гукнув на охочого. Рушили панство, лицарі зі всього царства, і ці два старших брати збираються в дорогу.

— Куди ви ідете, браття! Візьміть і мене з собою, — проситься Іван.

— Тебе, бач, там ще не було! От сиди на печі, коли тобі тепло, та не рипайся.

— Овва! Не хочете — не хочете! Я й просити не буду.

Поїхали ті розумніші, а дурень вдома зостався. Пройшло кілька часу, наш Іван сунеться з печі, бере кошик і йде начеб до лісу за печерицями. Приходить у ліс, як подзвонить у перший дзвінок! Являється кінь, як лялечка, аж землю рве під собою.

— Чого потребуєш, лицарю Іване?

— Так і так, — каже, — цар наш посадив дочку свою на стовпі, а стовп сто сажнів вишини, і навкруги яма сто сажнів ширини і глибини сто; поїду подивлюся, як будуть лицарі ту царівну здобувати.

— Може, й сам захочеш попробувати щастя?

— А що! Може, ми роздобудем?

— Роздобудем чи ні, а в ямі не будем. Дивись мені під сідло!

Подивився Іван під сідло, а там для нього найкраще вбрання лицарське, як до нього міряне. Убрався він, сів на коня, як зоря ясна.

— А як тебе везти, лицарю Іване? Попід небесами чи понад лісами?

— Звідтіля будеш понад лісами, а туди вези дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять — з ворогами не розминаються.

Ударив кінь копитами — земля загула, і лише курява за Іваном встала. Догнав своїх братів, дав їм по батогові, що з дороги не зминули; та й погнався дорогою.

— Оце, — кажуть вони, — лицар полетів! Мабуть, його буде царівна! Та як шкулько б’ється!..

Приїхав Іван до місця, а там панства! лицарів! — що й голці не впасти! Зі всього царства поназ’їжджались, шовками, оксамитами повбирані, сріблом-зло-том позаливані; а зглянув на себе — то його вбрання найкраще за всіх. Всі в одну лаву стоять, і Іван став на самім кінці. Дивиться — то той стовп стоїть високий-високий, що на верху царівна видає завбільшки як палець, — сидить на самім верхнім кружалі. Під тим кружалом, може, на півстовпа від землі, — друге таке, а під ним — ще й третє, сажнів на двадцять п’ять абощо від землі.

От виїхав і цар та й каже:

— Панове, панство! Значні лицарі! Оце стовп перед вами з трьома кружалами! На першім кружалі — лицарська збруя на столі; на другім кружалі — перстень на столі; на третім кружалі — царівна сидить, хусткою махає, лицаря піджидає! Хто її достане — на рушник стане!

Зашамотіло панство, заворушилось, здвигнулися лицарі, заіржали коні, задзвеніла збруя — і почали скакать… Хто скочить — та все в яму! Хто скочить — та все в яму! Ніхто і до стовпа не доскочив, а більше стояли та дивились! Скакали-скакали та й перестали, а царівна на стовпі хусткою махає-приманює. Гукнув цар раз, чи нема охочого, — всі мовчать. Гукнув другий раз — всі мовчать. За третім разом Іван виїхав з лави і почав конем вигравати. Та як розбігся! Як скочить! То аж повище першого кружала вискочив, і так каблукою та й назад до землі — аж по той бік ями. Чуть-чуть кінь в яму не впав задніми ногами — аж зашамотався — та ні! Вдарив копитами і, як сокіл ясний, звився, полетів, як вітер!.. Тут Іванові в долоні плещуть, гукають: підожди… Де-то не лихо! Як оком змигнути, так він щез з-перед очей.

Приїхав до лісу, склав одежу під сідло, пустив коня і знов зостався дурень дурнем; прийшов додому, виліз на піч та й сидить. От і браття приїхало.

— А що ви там бачили, де були? — питає Іван.

— Говори що! Та тобі такого дива й по смерть не видати! — І давай йому розказувати про нього самого, що там яма глибока-глибоченна та широка! І серед ями стовп; а лицарі все скачуть та все в яму, один лиш знайшовся такий з-межи всіх, що мало-мало не до половини того стовпа вискочив і яму перескочив та й утік! Мабуть, що цього буде царівна, як захоче приїхати за другим разом.

— То я був, — каже Іван.

— Та що ти! Хіба ж би ми тебе, дурня, не пізнали! Тобою там і не пахло!

— Отже, побачите, що то я!

— Ет! Говори собі, дурню! От нам треба ще збиратися, бо цар назначив скакати.

— А вам там нічого не було? — питає Іван.

— Ні, — кажуть, — нічого, тільки той лицар дав по батогові, що ми з дороги йому не зминули.

Засміявся на всю хату:

— Аже то я бив вас! — каже.

— Вези здоров! — кажуть Іванові браття; а самі поїхали до міста нове вбрання набрати собі для того другого разу дивогляду.

Пройшло скілька часу, ті два брати ізнов у дорогу рихтуються, бо вже приспіла пора, що цар зазначив, а Іван ізнов проситься:

— Візьміть і мене з собою.

Ті на нього посварились, а він:

— Овва! — каже, і просити не став. — Буду я й без вашої ласки.

От ті поїхали. Пройшло знов чи тиждень часу, чи два, як Іван знов злазить з печі і йде надвір.

— Ти куди? — питає мати.

— Піду, — каже, — в ліс, губів назбираю.

Взяв кошика і потяг до лісу. Прийшов, заховав кошик у корчі, як подзвонить у другий дзвінок! Прибігає кінь білий, як сніг, аж вилискує, а перший був карий, як ворон.

— Чого потребуєш, лицарю Іване?

— Поїдемо царівну здобувати, — вже каже Іван.

— Чи здобудем, чи не здобудем, — озвався кінь, — а в ямі не будем. Дивись мені під сідло!

Подивився Іван, а там для нього вбрання ще краще, як перше було. Убрався він, упав на сідло, як місяць ясний.

— А як скажеш везти тебе, лицарю Іване, попід небесами чи понад лісами?

— Звідтіля, — каже, — будеш понад лісами, а туди, коню,