Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Я спробувала була вихопити малюнок із його руки, та він вигукнув: «Ні, ради Бога, я його залишу собі!» і сховав його за пазуху, а потім, задоволено регочучи, застебнув ґудзики пальта.

Потім, підсунувши свічку ближче до свого ліктя, зібрав усі малюнки, і пробурмотівши: «Я маю тепер оглянути їх з обох боків», розпочав свою експертизу, за якою я спочатку спостерігала з терплячим спокоєм, певна, що його пиха не вдовольниться подальшими знахідками, бо хоч і зіпсувала кілька аркушів невдалими спробами зобразити цю чарівну фізіономію, та не сумнівалася, що, крім цього одного, ретельно стерла їх. Але олівець часто залишає на картоні відбиток, який не видалити, хоч як його витирай. Схоже, саме це й сталося із більшістю з них; і, зізнаюся, я тремтіла, коли дивилася, як він тримав їх так близько до свічки і так зосереджено вивчав порожні місця; та я вірила, що він не зможе розгледіти ті тьмяні сліди. Проте я помилилася. Закінчивши свій уважний огляд, він спокійно зауважив: «Я помітив, що зворотні сторони малюнків молодих леді, як і постскриптуми їх листів, – найголовніша і найцікавіша частина їхнього творіння».

Потім, відкинувшись на спинку свого стільця, він кілька хвилин про щось міркував, самовдоволено всміхаючись сам собі, і поки я компонувала гостру промову, він підвівся і, пройшовши туди, де сиділа Анабелла Вілмот, страшенно кокетуючи із лордом Лоубаре, вмостився поруч на дивані й уже не полишав її до кінця вечора.

«Напевне, – думала я, – він зневажає мене, бо дізнався, що я його кохаю».

І ця думка змусила мене почуватись такою жалюгідною, що я не знала, як тому зарадити. Підійшла Мілісент і почала захоплюватись моїми малюнками, але я не могла розмовляти з нею – я ні з ким не могла розмовляти і, поки лаштували чай, непомітно вислизнула з вітальні, бо була певна, що не зможу випити й краплі чаю, – і знайшла собі притулок в бібліотеці. Тітка послала Томаса, аби запитати, чи я не вийду до чаю; але я попросила його передати, що я сьогодні ввечері вже нічого не питиму, і, на щастя, вона в той час була надто заклопотана гостями, аби проводити які-небудь подальші розслідування.

Оскільки більша частина компанії здійснила того дня далеку подорож, вони рано пішли на спочинок; і почувши, як вони піднялися сходами, я ризикнула вийти за своїм свічником, що стояв на буфеті у вітальні. Але містер Гантингтон був ще там. Він стояв біля східців, коли я відчинила двері, і, почувши мої кроки в залі, – хоча я сама ледве могла їх чути, – він миттю обернувся.

– Гелено, це ви? – запитав він. – Чому ви втекли від нас?

– На добраніч, містере Гантингтон, – холодно сказала я, W проігнорувавши його запитання.

– Але ж ви потиснете мені руку, чи не так? – сказав він, заступивши мені шлях. І майже силоміць ухопив мою руку.

– Дозвольте мені піти, містере Гантингтон, – промовила я. – Я хочу взяти свічку.

– Свічка почекає.

Я зробила відчайдушну спробу звільнити руку.

– Чому ви так поспішаєте покинути мене, Гелено? – запитав він із самовдоволеною посмішкою. – У вас немає ненависті до мене, й ви це знаєте.

– Цієї хвилини я ненавиджу вас.

– Ви ненавидите Анабеллу Вілмот, не мене.

– Мені немає ніякого діла до Анабелли Вілмот, – сказала я, аж скипівши від обурення.

– Але мені є діло, ви ж знаєте, – відповів він із притиском.

– Це не має для мене жодного значення, сер, – заперечила я.

– Невже не має, Гелено? Ви заприсягнетесь у цьому? Заприсягнетесь?

– Ні, я не буду присягатися, містере Гантингтон! Мені час іти! – вигукнула я, не знаючи, сміятися мені, плакати чи вибухнути люттю.

– Ну, то йди собі, злючко! – сказав він, але, випустивши мою руку, пригорнув мене за шию й поцілував.

Тремтячи від гніву, хвилювання й не знаю, чого ще, я вирвалася й, узявши свічку, кинулась нагору до своєї кімнати. Він би не зробив цього, якби не той ненависний малюнок. І малюнок той у нього, як символ мого приниження і його самовдоволення.

Тієї ночі я зовсім трохи поспала, а вранці встала збентеженою і стурбованою, бо мала зустрітися з ним за сніданком. Я не знала, як з ним поводитися. Якби я надала своєю обличчю холодної шляхетної байдужості, то це навряд чи подіяло б на нього, бо він уже дізнався про моє захоплення ним. Та все ж таки щось треба було робити, аби покласти край його самовпевненості. Тож я зустріла його бадьоре ранкове привітання спокійно і холодно й відхилила одну чи дві його спроби залучити мене до розмови, а з іншими гостями поводилася вкрай люб’язно, надто ж з Анабеллою Вілмот, і навіть до її дядька і пана Боргама при нагоді ставилася дуже поштиво, аби показати містерові Гантингтонові, що моя стриманість не була результатом кепського настрою чи депресії.

Проте він був не з тих, кого можна було відштовхнути такою поведінкою. Багато він не розмовляв зі мною, та коли все ж таки розмовляв, то робив це з такою свободою і відкритістю, з такою добротою, немовби знав, що його слова були музикою для моїх вух; а коли його погляд зустрічався із моїм, це супроводжувалося усмішкою – можливо, самовпевненою – зате настільки приємною і щирою, що я просто не могла гніватися далі, адже невдоволення тануло від тієї усмішки, як тануть під літнім сонцем уранішні хмаринки.

Після сніданку майже всі джентльмени із хлоп’ячим завзяттям вирушили полювати нещасних куріпок – мій дядько і пан Вілмот на своїх мисливських поні, містер Гантингтон і лорд Лоубаре пішки. Не подався на полювання лише пан Боргам, який, зважаючи на дощ, що пройшов уночі, вирішив, що посидить дома і приєднається до них згодом, коли сонце підсушить землю. І от він сидів з нами, довго і докладно розводячись про те, що то за шкода, буває, коли намочиш ноги, причому робив це з незворушною статечністю, а містер Гантингтон і мій дядько побрали рушниці й вийшли з дому, заглянувши спочатку до стаєнь, аби поглянути на коней і випустити собак.

Не маючи ніякого бажання проводити весь ранок у товаристві пана Боргама, я знайшла собі притулок у бібліотеці і, діставши свого мольберта, почала малювати. Той мав служити виправданням за те, що я пішла з вітальні, крім того, я хотіла закінчити картину. До тієї роботи я доклала значних зусиль і сподівалася, що вона буде шедевром, хоча й дещо претензійного характеру. За допомогою яскравої небесної блакиті, теплого світла та глибоких довгих тіней я намагалася зобразити сонячний ранок. Всупереч правилам живопису