Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

піймати нас на порушеннях, а ми все одно порушували. Ні, теоретично ми могли служити чесно і не порушувати нічого. Але, як виявилося, ми не могли. Вони це знали. І ми знали, що вони знали. А вони знали, що ми знали, що вони знали. Ти знаєш такий день — 23 лютого?

Ні.

Це військове свято, день радянської армії. Удень 23 лютого ми стояли на варті і до нас у вартівню приїхав Полкач, аби нас привітати з нашим спільним святом. Знаєш, якими словами він нас привітав?

Якими?

Поздравляю, прєступнікі! Служитє, сукі, чєсно, а нє то всєх посажу ілі сам застрєлю! Таким був текст його святкового привітання. Як казав потім Киргиз, «поздравляю — посажу, поздравляю — застрєлю». Час до часу ми справді залітали. Тобто хтось із перевірки виявлявся хитрішим за нас і накривав нас на гарячому. Наприклад, на повальному і безпробудному сні усієї вартівні. Добре, хоч вартові стояли на постах. Раз на місяць кожному з нас виплачували солдатські сім рублів. Ми скидалися по рублеві й таємно висилали когось із молодих до Тарасівки. З гумовою грілкою під мундиром. Гумова грілка має з два літри місткості. Часом до Михайлівки. Але переважно до Тарасівки, там самогонка була дешевша, хоч і жахлива, бо її гнали з карбіду.

З чого?

Карбід — це карбід кальцію. За ступенем дії на організм належить до речовин 1-го класу небезпеки. Але про це тоді не йшлося. Одного разу ми все подопивали, і я повів на третій пост Молдавана. Його насправді звали Валера Карп, але у війську це траплялося, коли замість імен уживалися національності. Через дві години я прийшов його поміняти і ніяк не можу знайти. Вартового на посту немає! Де Молдаван, курва мать?! Спершу мені трапився автомат. Просто так, на доріжці, заряджений і всі патрони на місці, бери хто хоче. Ясно, що я вмить протверезів. Автомат є, а бійця немає. Аж тоді почувся храп — Молдаван з кущів. Ми його розштурхали і хотіли полякати його ж автоматом. На щастя, він і того разу не вистрелив.

Але одного разу вистрелив?

Так. Хоч по-іншому. Я зараз хотів би ще згадати нашого Шерлока Голмса — прапорщика Кочержука. Це була бестія! Це був Кочер-жук! З усіх командирів розумівся на нас найтонше, вистежував нас по-всякому, читав сліди на снігу, зламані гілки, за кольором сечі визначав, хто де посцяв — справжній тобі індіанець. І майстерно брав на понт. Робив нам очні ставки, давив нас, як бліх. І все на світі умів зробити своїми руками. От якщо уявити собі такого питомого внутрішнього українця, того, що російською називається хітрий хахол, то це був він. А часом, коли ми залишалися сам на сам, він мені цілі кавалки з Шевченка — напам’ять. На той час вони вивідали, що я, гм, що я поет.

Яким чином?

По-перше, я пропустив два місяці, поки лежав у шпиталі з жовтухою. А тим часом мені ішли грубезні листи від Миколи Рябчука. Вони зацікавилися: що за хуйня? Чому листи такі грубезні? Там був такий прапорщик, шеф секретної частини. Вельми симпатичний тип, ми з ним полюбляли разом слухати музику, бо він теж волочився від гард-року. А ще був наш улюблений Ен-Ша, підполковник Ґордєєв. Це був справжній офіцер, бойовий. Він безпробудно пив і завжди заступався за солдатів. Атєц радной. От ці два типи подумали, почухали голови і — повідкривали мої листи. Себто листи до мене. А там нічого іншого, крім якихось моїх публікацій по всяких часописах. Уявляєш, цей Ґордєєв був настільки порядний, що коли я нарешті повернувся зі шпиталю, він віддав мені всі ті листи з вибаченням. І сказав так: «Знаешь, браток, я и сам по любви когда-то стихи писал. В далекой юности. Только я не как ты — я как Есенин». Ґордєєв був класний.

А по-друге?

А по-друге, я з певного моменту — як наслідок одного зальоту у вартівні, був тимчасово знятий з начкара і переведений телефоністом на комутатор. Довго це не потривало, бо у вартівні без мене почався ще більший бардак і мене знову туди повернули, але якісь два тижні передиху я мав. На комутаторі я почав з нудьги писати оповідання. Ті самі, що згодом вийшли у «Прапорі», через п’ять років якихось. Сім оповідань, так званих армійських. Ні, трохи не так: одне з них я написав ще у шпиталі, «Свято активного споглядання». А кілька нових — на комутаторі. Спершу написалися два коротші — «Як ми вбили Пятраса» і «Невеличка пригода з демобілізованим». Це мені так сподобалося, що я взявся за третє — «Окей, Саламандра!». З великим кайфом написав перші дві сторінки, при цьому зшаржував як міг усе, що бачив навколо. І — необачно залишив під столом після зміни. А потім уже не зміг відшукати. Було прикро: так добре писалося, такий текст виходив! Куди я їх, курва, міг подіти, ті дві сторінки? Минуло з місяць і той самий секретний прапорщик чомусь на розводі ні сіло ні впало каже до всіх: «Поводьте себе пристойно. Серед нас тут є один Антон Чехов — про всіх нас сатиру написав. Колись це надрукують, і хтось навіть себе впізнає. Буде вельми незручно перед нащадками». Так я зрозумів, чому не можу ніде знайти ті дві сторінки. Але я не подав вигляду. Він також. «Окей, Саламандра!» я потім написав ще раз. Тобто відновив з пам’яті початок і продовжив.

У твоїх розповідях уже не вперше виникає Микола Рябчук.

І не востаннє, сподіваюся.

Можеш про це більше?

Не тільки можу, але й мушу. Микола Рябчук став для мене моїм другим життям. Я щохвилини пам’ятав про два зв’язки, заради яких повинен вижити. Перший — Ніна з Софійкою. Другий — він. Цей хлопець, напевно, й посьогодні не здогадується, яка місія на нього впала у ті роки! Жартую. Ні, коли серйозно, він сильно рятував мене своїми листами ще в учебці. Я цього ніколи йому не забуду — уяви собі, всі ці, курва, знущання, кошмар дійсності, дурна біганина, ненависть, приниження їдлом, смородом, інстинктами. І на цьому тлі ти отримуєш докладні й довгі листи про життя, яке все-таки десь існує. Приміром, як вони в Києві, на повитому виноградом балконі, попивають вино і читають уголос мої вірші. До того ж він завжди надсилав мені всілякі вирізки з поетичних часописів. Обов’язково з якимись найновішими публікаціями. Тобто він залучав до мого рятування ще й багатьох інших