Читати книгу - "Мати все"

на великий пакунок. — Важкий, як будь-які знання.

Платон узяв книжку, зважив на одній руці.

— Це нові знання? Якщо це знання взагалі, то мої важать більше. Якщо нові…

— …То голова лусне! — Ангеліна відібрала в Платона важку книжку, понесла до його кімнати. — Де це бачено — стільки читати? Очі повилазять!

— Добраніч, Лідо, — Платон пішов за Ангеліною вслід.

— Та зачекай, Тохо! Я тістечок привезла. Давай влаштуємо свято.

Платон зупинився на порозі своєї кімнати:

— Що таке «свято», Лідо?

— Це просто, Тохо! Треба радіти, бажати всіляких гараздів, веселитися…

— А збрехати можна?

Ліда почервоніла.

— Не знаю…

А знала. За годину до того сама зателефонувала Зоряні, слабким голосом пожалілася: так невчасно захворіла, так шкода, що не може влаштувати вдома свято, запросити гостей…

— Добре, — Платон про своє, плечима знизав. — У мене свято. Я читатиму твій подарунок і радітиму, якщо знання виявляться новими. А побажання я сказав тобі тільки-но… Добраніч, Лідо. Цього замало?

— Не знаю…

— А що ти подаруєш мамі?

Мама! Ліда витягла футляр із сонцезахисними окулярами, показала братові.

— Суперові окуляри. Якщо мама дивитиметься на сонце, очі не втомлюватимуться…

Платон знизав плечима.

— Мама не дивиться на сонце. Мама дивиться на мене.

— Твоя правда… Як і завжди. — Серце покотилося вниз. — Та в мене є ще один подарунок для мами. Дивись! — Показала вибагливі сережки з чорним обсидіаном. — Ну скажи, хіба не прекрасний подарунок?

— Так, добрий… — спокійно відказав Платон. — Хочеш, я передам мамі?

— Ні-ні… — захвилювалася раптом. — Окуляри… можеш передати, а сережки хочу сама вдіти мамі у вуха.

— Добре, — погодився. Глянув на Ліду. — Раз у нас свято, бажаю тобі, Лідо, більше, ніж добраніч. Бажаю тобі цієї ночі доброї. Доброго дня наступного. І дуже доброї наступної ночі, щоби пам'яталась цілий рік. Так нормально?.. Для свята?

— Нормально, — сумно всміхнулася Ліда. — Добраніч, Тохо.

Брат зачинився в кімнаті, Ангеліна все про холодець та фаршировану щуку… Ліда глянула на годинник — десята вечора. Стас уже мав би під'їхати після візиту до Олега. Виглянула у вікно, усміхнулася: стоїть «тойота». Неподалік чорний мікроавтобус «мерседес» причаївся, страхітливий і брудний, ніби зіскочив з екрана американського бойовика.

Ліда швиденько розпрощалася з нянькою, полетіла до «тойоти».

— Ну що, Стасе? Як Олег?

— Образився страшенно, — весело розсміявся чоловік.

Завів двигун. «Тойота» кинула снігу з-під коліс у бік чорному «мерседесу» і виїхала на проїжджу частину подільського провулку…

У «мерседесі» похмурий водій глянув на годинник, напружено запитав Іветту:

— А чого ми чекаємо? Якщо треба ще кудись їхати, то краще їхати…

Іветта проводила поглядом доньчину «тойоту», простягнула водієві конверт із грошима. Усміхнулася чемно:

— Дякую, молодий чоловіче. Ми приїхали…

Рая стояла посеред осяяного святом подільського провулку, дивилася на великий старовинний будинок. Він здавався їй схожим на робота-трансформера, що його повіз із собою в далеке Закарпаття невгамовний Едька: кольчуга з сірої штукатурки, напружився, ноги докупи, руки до тулуба притис, приготувався до атаки, а маленької, дурної голови без мізків звідси, знизу, просто не побачити. Десь у хмарах. Страшно…

Рая глянула в спину красивої пані. Мала б уже з ніг падати, а вона собі чимчикує до під'їзду. У руках пакети з Раїними обновками. Озирнулася.

— Швидше, Раєчко…

Рая ступила крок, безпорадно озирнулася — нікого. Була б мамка поряд… Дала б ногою під зад, Рая тоді б — вітром…

— Раєчко, будь ласка, двері притримай, бо в мене руки зайняті, — Іветта прорахувала все.

Дівчина заквапилася, ухопилася за важкі двері, розчинила навстіж — проходьте, проходьте. Посунула слідом. Одна сходинка, друга, третя… Серце, мізки — усе всередині, наче від щедрої зливи та в раптові приморозки, зійшло нервовим потом, вимокло і замерзло від жаху.

Так страшно Раї було тільки раз у житті. Сім років тому, в той день, коли їй виповнилося дев'ять, бабця померла і не стало до кого притулитися…

За рік до того, після хронічних мандрів у пошуках неймовірного кохання, Нінуха вирішила перепочити й потягла малу Раю у кримський степ, де у невеличкому селі жила її мама. Рая бабусю до того жодного разу не бачила, хоч і знала від мамки, що «баба страшна скнара, затюкана колгоспниця і ваашчє — дурепа повна». Точно, дурепа, бо так зраділа приїзду доньки-паливоди, такою любов'ю зігріла онуку, так вірила, що Ніна врешті заспокоїться, зосередиться на вихованні Раї, ніби геть не знала Нінуху чи думала, ніби доньку перевиховали у християнській місії. Та Нінуха й у кримському степу нарила собі велике татарське кохання на ім'я Ядгар. Тижнями не з'являлася в материній хаті. Рая раділа: ніхто не кричить, не б'ється, баба Галя смачним борщем годує, яєчню зі шкварками смажить і пиріжки з вишнями без кісточок пече. Баба пиріжки ліпить, а як на Раю гляне, так до серця все руку прикладає. І хто ж знав, що то «грудна жаба»? Рая і досі не знає, що таке грудна жаба. А за три місяці, коли Нінуха прибила бабу Галю з Раєю новиною, що тепер стане мусульманкою, вискочить за Ядгара, бо він порядний мужчина і батько її майбутньої дитини, до бабиної хати завітав той самий загадковий Ядгар і коротко пояснив, що ім'я в нього не просте. У перекладі з перської — «пам'ять».

— І тому оскільки я ще при пам'яті — і моє ім'я тому підтвердження, то одружитися з Ніною я не можу, — розмотував клубок власної логіки. — По-перше, перед кримськотатарським народом стоїть завдання поновити чисельність до рівня довоєнної, тому маю одружитися тільки з татаркою і мусульманкою, щоб народити багато хлопчиків і трохи дівчаток. По-друге, для виконання цієї історичної місії мене чекає Шайда, дівчина моя. А її ім'я в перекладі з перської означає «кохана», і то також правда. Тому, як порядний мужчина, можу залишити сто гривень на аборт і підвезти мотоциклом до районної лікарні.

Нінуха мало не прибила татарина. Матюками гнала до мотоцикла.

— Це я твоя шайда, брудна ти козлина!

— Ти не шайда, ти шльондра! — гукнув Ядгар із мотоцикла, коли від'їхав на безпечну відстань.

А за півроку від Ядгарових сперматозоїдів, які, певно, теж усвідомлювали важливість поновлення чисельності кримськотатарського народу до рівня довоєнного, народилося не одне дитя, а двійко. Малі Миколка з Андрійком плакали-захлиналися в хаті, Нінуха гасала степом, баба падала від утоми — й одного разу не встала. Саме на дев'ятий день народження онуки. Рая так ревла — усі сусіди позбігалися. Малих розібрали, бабу Галю в останню путь почали збирати, а Раї веліли Нінуху пошукати, бо, стерво, і не попрощається з матір'ю. А де її шукати? Аж до автостанції