Читати книгу - "Мати все"

в райцентр дісталася, бо, чула, мамка казала, що роботу там знайшла. Отам її цигани і перестріли. І гикнути не встигла — уже в будці собачій. А будка на циганському подвір'ї, а де подвір'я те — чортзна. Три дні били та голодом мучили, а потім повели на автостанцію милостиню просити та все лякали: як утече, знайдуть і очі виколють.

Наприкінці дня, коли спритна циганка-наглядачка відволіклася на п'яного пасажира, що задрімав на власній валізі, Рая побачила автобус, що прямував до бабиного села. У рваному циганському капелюсі — денна вартість людського милосердя. На квиток вистачить. Ще й залишиться. Рая озирнулася на циганку і повільно пішла до автобуса.

Ту мить вона згадувала все життя, бо жодного разу — ні коли мамка била, ні коли баба Галя впала і за півгодини від неї вже тхнуло, ні коли мамчині приятелі її за ноги хапали — Рая не відчувала такого моторошного, всеохопного страху, як за ті дві хвилини, що вона йшла до автобуса.

Рая згадала, як ускочила в автобус, як зачинилися двері, як циганка раптом озирнулася і заклякла… «Я втечу… — Роздивилася спасіння. — Якщо тут… у цієї красивої пані, буде страшно, я втечу…»

За спиною двері під'їзду — грюк!

Ангеліна відчинила і всі слова розгубила.

— А це… Я кажу… Та хіба… — белькотіла безпорадно.

Пакети з Іветтиних рук приймає, та все на дівчину зиркає.

Ой біда! Знайшла-таки хазяйка жертву. А худа ж, прости Господи! Наче без шлунка народилася. Божою росою губи змочує. І зросту того — шпиндя мала. А косу має… Отут би й згрішила, та куди очі подіти?! Коса гарна. І очі дивні — літній полудень ясний. Та вже дуже мала… і на зріст, і на вигляд. Хіба нині паспорт у тринадцять дають?! Як же хазяйка таке мале-незріле вмовила від мамки відірватися? Ох і гріх смертний!

Іветта принюхалася. Брова — дугою.

— Що це за запах, Ангеліночко?

— «Шалімара»! — як згадала, так і сказала. — Лідуся подарувала. Я тільки крапельку за вухо, а воно… Разів п'ять вмивалася — пахне! — Наважилася: — А це що за гостя з вами?

Бо ж Бог є! Може, помилилася, коли подумала, що хазяйка ляльку для сина привела. Іветта поглядом, наче факір вогнем, накреслила у повітрі: «Обережно!», поклала руку Раї на плече.

— Знайомся, Ангеліночко. Це і є наша Раєчка.

— Добрий вечір, — прошепотіло дівча.

— Раєчка? — Ангеліна прочитала хазяйчин погляд більш конкретно: «Уб'ю!», знітилася, метушливо всміхнулася. — Проходь, проходь, Раєчко.

— А де Платон? — спитала Іветта.

— Спить.

Іветта демонстративно розгублено сплеснула руками.

— Що робитимемо, Раєчко? Розбудимо?

— Та хай… — перелякалося дівча.

— Добре! Зробимо, як ти сказала. Хай спить. І тобі треба відпочити, — Іветта вже йшла до вітальні, команди роздавала. — Ангеліночко! Приготуй мені ванну. Ні! Спочатку покажи Раєчці її кімнату, допоможи розібрати речі, а потім приготуй мені ванну.

Зупинилася посеред вітальні, театрально обернулася до дівчини, розкинула руки:

— Вітаю тебе у твоєму новому домі, Раєчко.

— І я вітаю, — буркнула Ангеліна.

— Дякую… — прошепотіла, мимоволі оченятами стрельнула: так пані голосно її привітала, що, певно, сина розбудила. Зараз вийде…

Кругла, як гарбуз, рум'яна тітка з добрими очима обійняла її, повела до пишної вітальні з картинами на стінах, із неї — у широкий коридор із книжковими полицями вздовж стіни. Одні двері минули, другі, треті… Урешті, нянька зупинилася перед четвертими дверима, штовхонула їх і вже не так радісно сказала:

— Ну що… Проходь… Ось він, твій закапелок… Сама впораєшся чи допомогти?

— Дякую…

— Що «дякую»?

Рая знизала плечима:

— А що треба робити?

— Тобі? Нічого! Працюю тут я! Відпочивай уже! — Нянька намагалася говорити привітно, та всередині, певно, сидів чорт-гризло, сміявся-розсмикував незрозумілу образу, штовхав назовні.

— Добре, — так беззахисно і покірно погодилося дівча, що Ангеліні стало соромно. Чого визвірилася? Малій і так, певно, непереливки, ще й вона штрикає?!

Зітхнула — ой-йой… Залишила пакети з обновками біля дверей, повела дівчину по кімнаті.

— Оце Іветта Андріївна для тебе кімнату підготувала — усе нове, щоби ти не думала… Ліжко з ортопедичним матрацом, щоби спина не боліла ніколи. Бач, яке широке? Розкинешся… Покривальцем м'якесеньким укриєшся і дивитимешся телевізор. От уже гарно хтось придумав, щоби великі пласкі телевізори на стіни чіпляти. І дивитися зручно, і місця не займає. А як не захочеш телевізора, так музичний центр собі слухатимеш. У Платона тих дисків… А ця шафа — для твоїх речей. От і є куди обновки складати. І не думай, що шафа завелика. Іветта Андріївна й не такі шафи вміє нарядами забивати до краю. А цю штуковину з великим дзеркалом звуть туалетним столиком, хоч мені це слово геть не подобається. От унітаз точно — «туалетний стільчик». А це… Коли я була малою, так у нашому селі жінки на такі комодики з дзеркалами «трюмо» казали. І на диван оцей оксамитовий непрактичний полуторний, що він тут — «канапе», казали просто «диван». Бо канапе — це бутерброд. У кутку стіл із комп'ютером. Як не розберешся, Платосик усе чисто розкаже. Ох же він у нас розумний у цьому ділі.

— А тут двері… — наважилося дівча, показало на невеликі двері біля широкого, вкритого невагомим покривалом ліжка.

— А тут твоя ванна кімната, — Ангеліна відчинила двері й увімкнула світло. — Душова кабінка, ванна і туалет із біде. Що таке біде знаєш?

— Так, — розгубилося.

— Ну і що це? — глузливо посміхнулася нянька.

— Знаю… — голову опустило.

Нянька зітхнула:

— Ну, добре, дитино. Допомогти тобі речі у шафу поскладати?

— Дякую… Сама…

— От і добре. Обживайся. У ванній — рушники і халат. Піду Іветті Андріївні ванну приготую, а потім зайду.

— Коли? Скоро?

— А чому питаєш?

— Щоб устигнути… речі поскладати.

Нянька всміхнулася сумно.

— Ох, дитино-дитино… Хіба ж я перевірятиму? Як не поскладаєш, сама складу. Ти тепер — пані. Звикай. Зараз ванну хазяйці приготую і їсти тобі принесу. Ти ж бо не їла з ранку.

Рая знітилася, щоку до плечика гострого притулила.

— Та хай… Зранку вже.

— Яке там «зранку»… Принесу. Дивись мені, не засни голодною…

Нянька покотилася до дверей. Рая сіла на ліжко й завмерла. Ще хвилину тому обережно ступала за Ангеліною слід у слід, ніби за крок вбік — кара, із настороженою цікавістю роздивлялася те ліжко, шафу, щось середнє між кріслом і диваном, що звалося канапе, дзеркало… Дзеркало! І ванна своя? Біде якесь… Телевізор величезний. Хоча б не зламати, а то натисне не на ту кнопку… Музика. «Хоч би тітка скоріш пішла», — стрибали думки. Ох, вона тоді… У кожну шухлядку позаглядає! Перед дзеркалом покрутиться! Рожевих