Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

там зупинитись на ніч. Коли ми влаштувались, було ще рано, і Джордж сказав, що як у нас стільки вільного часу, можна зготувати розкішну вечерю. Він пообіцяв показати нам, якої смакоти можна накуховарити на річці, й запропонував, щоб ми зварили з нашої городини, решток печені та всяких інших залишків ірландське рагу.

Ця ідея відразу нас захопила. Джордж назбирав хмизу й розпалив багаття, а ми з Гаррісом заходились чистити картоплю. Я зроду не думав, що це таке морочливе діло. Можу запевнити, що мені ще ніколи не доводилось робити чогось складнішого. Ми почали бадьоро, майже пустотливо, але, поки обчистили першу картоплину, вся наша жвавість минулася. Що довше ми чистили, то більше лишалось на картоплині лушпайки. А коли ми зчистили її всю й повиколупували всі вічка, тоді не лишилось самої картоплини. Бо те, що лишилось, навряд чи заслуговувало такої назви: воно було завбільшки з квасолину. Джордж підійшов, подивився й сказав:

— Е, це нікуди не годиться. Ви тільки переводите картоплю. Треба її шкребти.

Ми почали її шкребти, однак це виявилося ще важче, ніж чистити. В цієї картоплі така чудернацька форма — самі горбочки, пиптики та ямки. Двадцять п'ять хвилин працювали ми без перепочинку — і обшкребли тільки чотири картоплини. А тоді застрайкували. Сказали, що не встигнемо сьогодні обшкребти себе.

Мабуть, ніщо в світі не може так забруднити людину, як шкребіння картоплі. Важко було повірити, що всі ті ошкребки, які засипали мене й Гарріса трохи не вище голови, вийшли з чотирьох картоплин. Із цього видно, як багато можна досягти дбанням і ощадливістю.

Але Джордж сказав, що класти лише чотири картоплини в ірландське рагу — це безглуздя, тому ми намили ще трохи картоплі — з півдесятка — й укинули її в каструлю нечищеною. Ми поклали туди також головку капусти й усипали кілька фунтів гороху. Джордж усе те перемішав і сказав, що місця в каструлі ще багато. Тоді ми перетрусили обидва кошики, повибирали всі рештки, залишки й недоїдки і теж укинули в рагу. Там знайшлось півпирога зі свининою й трохи холодної вареної шинки — все полетіло в каструлю. Джорджеві трапилась недоїдена бляшанка рибних консервів — він вишкрябав і її туди.

Джордж пояснив, що в цьому головна перевага ірландського рагу: можна спекатися відразу всіх залишків. Я виловив у кошику кілька розколотих яєць; вони теж пішли в рагу. Джордж сказав, що густіша буде юшечка.

Я вже забув, що ми клали туди ще, але знаю, що не пропало ніщо. І пригадую, що Монтморенсі, який з великою цікавістю стежив за всією процедурою, під кінець відійшов кудись із поважною, замисленою міною, а за кілька хвилин повернувся, несучи в зубах дохлого водяного щура, що його, очевидно, хотів запропонувати як свій внесок у вечерю — не знаю вже, чи щиро бажаючи допомогти, чи просто глузуючи з нас.

Ми засперечалися — класти щура в рагу чи ні. Гарріс сказав, що можна спробувати, в суміші з рештою пройде й щур, та й усе ж таки яке не є, а м’ясо. Але Джордж вимагав прецеденту. Він, мовляв, ніколи не чув, щоб у ірландське рагу клали водяних щурів, і воліє не пускатись у ризиковані експерименти.

Гарріс вичитав йому:

— Якщо ніколи не випробовувати нічого нового, то звідки ти можеш дізнатись, яке воно? Такі люди, як ти, гальмують світовий прогрес. А згадай хоч би того, хто придумав чайну ковбасу.

Наше ірландське рагу вдалося на славу. В ньому було щось таке незвідане, свіже. Я, мабуть, ніколи ще не вечеряв з більшим апетитом. Звичні, банальні страви так страшенно набридають, а тут була зовсім нова, не схожа смаком ні на що в світі.

А до того ж і ситна. Адже в неї стільки добра пішло, як сказав Джордж. Правда, горох і картопля могли б бути трохи м’якші, але ми всі мали добрі зуби, отож не дуже зважали на те. Зате юшечка — то вже була справжня мрія! Може, густувата для слабкого шлунка, зате яка поживна!

Закінчили вечерю чаєм і пирогом з вишнями. Поки ми пили чай, Монтморенсі зав’язав бій з чайником, але зазнав ганебної поразки.

Під час усієї подорожі він виявляв велике зацікавлення чайником. Сидів і спантеличено стежив, як він кипить, а час від часу гарчав, пробуючи його роздратувати. А коли чайник починав клекотіти й парувати, Монтморенсі сприймав те як виклик і поривався напасти на нього, але якраз у ту мить хто-небудь із нас схоплювався й забирав здобич у нього з-під носа.

Але того дня він вирішив випередити всіх. Тільки-но чайник засичав, Монтморенсі встав, загарчав і з грізним виглядом рушив на нього. Чайник був невеликий, але повний відваги й ураз сердито чмихнув на фокстер'єра.

— А, ти ось як! — загарчав Монтморенсі, вищиривши зуби. — Я тебе навчу, як заводитися з порядним трудящим псом, ти, нещасний носатий нечупаро! Ану, держись!

І, кинувшись на бідолашного чайничка, ухопив його зубами за носик.

А тоді вечірню тишу розітнуло несвітське скавчання, і Монтморенсі, вискочивши з човна, тричі оббіг довкола всього острова зі швидкістю тридцять п’ять миль на годину, раз по раз спиняючись, щоб тицьнутися мордою в холодненьку калюжу.

Від того дня Монтморенсі дивився на чайник водночас із шанобливим страхом, недовірою й ненавистю. Тільки-но побачивши його, він гарчав і, підібгавши хвоста, квапливо задкував геть. А коли чайник ставили на спиртівку, вмить вимітався з човна й сидів на березі, поки ми не скінчимо чаювати.

Після вечері Джордж видобув банджо й хотів заграти, але Гарріс запротестував: сказав, що в нього болить голова і він навряд чи витримає. Джордж почав його запевняти, що музика поможе йому, — мовляв, музика заспокоює нерви й утамовує головний біль, — і бренькнув двічі-тричі, Гаррісові для проби.

Але Гарріс сказав, що нехай уже краще болить голова.

Джордж так досі й не навчився грати на банджо. Занадто багато зустрічав він перешкод у цьому ділі. Двічі-тричі він пробував трохи повправлятися вечорами під час нашої подорожі, але нічого не вийшло. Гарріс починав сипати такими словами, що в будь-кого відбили б охоту, а на додачу ще й Монтморенсі вив безперестану весь час, поки Джордж грав. Отже, йому просто-таки не дали навчитись.

— Якого він дідька завжди так виє, коли я граю? — обурено питав Джордж, націлюючись у Монтморенсі черевиком.

— А якого дідька ти завжди так граєш, коли він виє? — відповідав Гарріс, перехоплюючи той черевик. — Не чіпай його. Він не винен. У нього добрий музичний слух; як же йому