Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

І Джордж вирішив відкласти навчання, поки не вернеться додому. Але й дома умови були не дуже сприятливі. Тільки-но він почне, вже йде місіс Попетс і каже, що дуже перепрошує, їй самій подобається слухати, але та пані, що живе над нами, при надії, і лікар боїться, щоб дитині не зашкодило.

Тоді Джордж спробував виходити пізно ввечері і вправлятись на площі. Але мешканці довколишніх будинків поскаржились поліції, і одного вечора його там заарештували. Докази проти нього були незаперечні, і його зобов’язали не порушувати тиші протягом шести місяців.

Після цього він, видно, охолов до музики. Коли минули ті шість місяців, він зробив дві чи три нерішучі спроби поновити навчання, але йому знов довелось боротися, з такою самою холодністю й браком співчуття в людях, що його оточували, і він дуже скоро зневірився остаточно, дав у газету оголошення про те, що продає свій інструмент із великою знижкою як «більше не потрібний власникові», й почав навчатися фокусів з картами.

Видно, це взагалі дуже невдячне діло — вчитися грати на будь-якому музичному інструменті. Здавалося б, суспільство задля власного добра повинне всіляко допомагати кожному, хто зважився набути такого вміння. Та де там!

Я знав одного молодого хлопця, що вчився грати на козиці. Ви не повірите, який опір доводилось йому переборювати! Навіть у себе вдома він не знаходив, так би мовити, активної підтримки. Батько його з самого початку рішуче виступив проти цього задуму й говорив про нього без найменшої симпатії.

Мій знайомий спершу вставав і вчився грати рано вранці, але від такої практики йому довелось відмовитися через сестру. Вона була дуже релігійна й казала, що так починати день — це великий гріх.

Тоді він став грати пізно ввечері, коли вся родина полягає спати. Але й з цього добра не вийшло, бо весь дім набув лихої слави. Люди, що пізно вертались додому, зупинялись на вулиці й прислухались, а другого ранку розповідали по всьому місту, що цієї ночі в домі містера Джефферсона сталося жахливе вбивство, й запевняли, ніби чули зойки жертви, брутальну лайку та прокльони вбивці, благання пощади і передсмертне харчання.

Тоді хлопцеві дозволили вправлятися вдень у кухні, позачинявши всі двері; але, незважаючи на всі ці запобіжні заходи, найвдаліші пасажі звичайно долітали до вітальні й доводили його матір трохи не до сліз.

Вона казала, що ці звуки нагадують їй про її бідолашного батька (його, сердегу, проковтнула акула, коли він купався біля берегів Нової Гвінеї; яка тут є аналогія, вона не вміла пояснити).

Потім для молодого Джефферсона збили будочку в самому кінці саду, за чверть милі від будинку, й він мусив носити свою машинерію туди, коли хотів пограти. Але часом до них навідувався який-небудь гість, що не знав нічого про все це діло, і його забували попередити; він виходив погуляти в садку і раптом опинявся в межах досягу звуків козиці, не підготований і навіть не знаючи, що воно таке. Хто був сильніший духом, той тільки падав непритомний, а люди звичайні божеволіли.

Треба визнати, що перші спроби аматорів гри на козиці справді бувають дуже невтішні. Я сам це відчув, коли слухав мого юного приятеля. Здається, грати на цьому інструменті — досить важке діло. Треба, перше ніж почнеш, запастися повітрям на всю мелодію — принаймні такий висновок я зробив, слухаючи Джефферсона.

Починав він чудово, завзятою, ніби виклик на бій, нотою, від якої вас аж з місця поривало. Та що далі, то дужче сходив на «піано», а останній куплет звичайно завмирав на середині й кінчався булькотінням і сичанням.

Треба мати міцне здоров'я, щоб грати на козиці.

Молодий Джефферсон навчився грати на ній тільки один мотив, але я ні разу не чув, щоб хто нарікав на бідність його репертуару. То був мотив пісні «Йдуть Кембли в бій, ура, ура!», як він казав, хоч батько його завжди вважав, ніби це «Шотландські дзвіночки». Видно, ніхто не знав напевне, що воно таке, але всі погоджувалися, що звучить воно справді по-шотландському.

Гостям дозволяли вгадувати по три рази, і майже всі за кожним разом помилялись.

Після вечері в Гарріса зіпсувався настрій. Мабуть, винне було рагу — адже він не звик до таких розкошів. Отож ми з Джорджем лишили його в човні, а самі пішли погуляти по Генлі. Він сказав, що вип'є чарочку віскі, викурить люльку й приготує все на ніч. А ми, як вернемося, щоб його покликали, тоді він припливе й забере нас на острів.

— Та гляди не засни, — сказали ми, рушаючи.

— Авжеж, після такого рагу заснеш, — буркнув він і поплив назад до острова.

Генлі вже готувалось до човнових перегонів, і там було дуже людно. Ми зустріли в містечку чимало знайомих, і в їхньому приємному товаристві час минав швидко; була вже одинадцята година, коли ми пустились у чотиримильну дорогу додому, — адже ми на той час уже звикли називати своє суденце домом.

Ніч була похмура, холодна, з мрякою. Ми плентались темними, безмовними полями, і тихо розмовляли, самі не знаючи, тією дорогою йдемо чи ні, й думали про затишний човен, про яскраве світло, що пробивається крізь туго натягнений брезент, і про Гарріса, й про Монтморенсі, й про пляшку з віскі, і нам хотілося швидше опинитись там.

Ми уявляли самих себе в човні, стомлених і трохи зголоднілих; малювали в думці темну річку, невиразні маси дерев, а під ними наше рідне суденце, таке затишне, тепле й веселе, схоже з берега на велетенського світляка.

Ми немов бачили самих себе за пізньою вечерею, як наминаємо печеню, подаємо один одному товсті скибки хліба, і немов чули бадьорий брязкіт ножів та власний гомін і сміх, що сповнює весь намет і виливається надвір, у нічну темряву. І поспішали, щоб побачити й почути все це насправді.

Нарешті ми вийшли на бечівник і зраділи, бо доти взагалі не знали, чи ми йдемо до Темзи, чи від неї, а коли ви втомлені й уже хочете спати, така непевність дратує. Коли ми минали Шіплейк, на дзвіниці вибило чверть до дванадцятої, і тоді Джордж замислено спитав:

— Ти не пам’ятаєш, біля котрого острова стоїть наш човен?

— Ні,— відповів я і теж задумався. — Не пам’ятаю. А скільки їх там?

— Та всього чотири, — сказав Джордж. — Якщо він не спить, усе буде гаразд.

— А як спить? — засумнівався я, але ми відігнали цю думку.

Порівнявшись із першим островом, ми гукнули Гарріса, але відгуку не почули.