Читати книгу - "Володимир"

й ждати, коли Ярополк підійде ближче й перший ударить на них.

Це було, либонь, і все - князеві Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воєвод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кінчати раду, дати загад воєводам і всім воям.

Князь не поспішав з останнім словом, він дивився на плесо Дніпра, високі кручі правого берега, зелені, повиті голубим маревом луки вдалині.

Потім він повернувся до воєвод, і їм здалося, що за ці короткі хвилини обличчя його змінилося, стало рішучим і суворим, очі потемнішали, він і почав не так, як думали й ждали воєводи.

- Я слухав вас уважно, дружино моя, - сказав князь Володимир, - і дякую за поради. Проте, - звернувся він до воєвод, - послати далеко в поле комонне військо, а пішим воям посуватись на лодіях і бити в чоло Ярополку не можу, бо як одірвати руки й ноги від тіла? Ти, воєводо, - звернувся він ще до одного, - радиш нам підкрастися вночі до воїв Ярополка, та ми ж не печеніги й не хозари, щоб діяти, як таті; ми - руські люди, утверждаємо мир у чесному бою... Ще радили мені, - закінчив Володимир, - стати на місці й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надіятись на нього, чи не зайде він, як це ви радили мені, з усіх боків? Ні, воєводи, мусимо діяти не так, мусимо робити, як отці й діди наші.

І він сам в оцю хвилину, помітили воєводи, був дуже схожий на отця свого Святослава.

- Я не боюсь Ярополка і його раті, покладаюсь на вас, воєводи, й воїнство своє, думаю, - він показав рукою навкруг, - що сіверяни, древляни, люди полянські та інших земель підуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пішо й комонно берегами, на лодіях по Дніпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: "Іду на ви", - а тоді нехай вирішує прю нашу меч, а допомагають боги.

І це вже говорив не молодий новгородський князь - устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетні діди й прадіди, руські люди.

2

Сварга між князями Ярополком і Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях між Дніпром і Десною, посадник Бразд багато разів їздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своїми певними людьми.

Багато діла було тепер у Сварга - посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, і він день і ніч варив крицю, кував мечі, залізця для стріл, топори, списи, сулиці. Бразд же забирав усю цю кузнь, віз до Остра, а дещо залишав і для себе.

І в усіх людей у Любечі стало більше роботи - одні рубали ліс і возили колоди до Дніпра, інші - дереводіли - будували на березі десятки лодій, - Бразд щедро платив - не своє, княже.

Напровесні ж, коли скресла крига, а Дніпром угору попливли лодії з Києва, Бразд зібрав усіх селищан біля старого городища.

Вони зібрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своїх отців і дідів, поминало їх добрим словом, а вже потім говорило про денні справи свої, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всіх.

Нині йшло інакше: Бразд і інші селищани, що мали тереми й двори, Сварг і майстри-дереводіли, скудельники, чинбарі, які працювали на князя, - всі вони стали на пагорку, любечани й ниці, чорні стовпились нижче.

- Князь наш Ярополк іде на січ з воями верхніх земель, яких веде робочич Володимир, - почав Бразд.

Сказавши це, він одразу ж зрозумів, що почав недобре, - ниці люди, що стояли під городищем, сколихнулись, загомоніли.

- Який же він робочич, коли батько його Святослав - Ігорів син і сам посадив його в Новгороді? - запитав хтось з натовпу.

Посадник налився кров'ю так, що аж посинів.

- То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Києві, Олега в Деревах, а Володимира в Новгороді, але сталось так, що не всі його сини однакові, - токмо Ярополк береже мир і тишу в рідній землі...

- Посаднику Бразде! З ким у нас мир і тиша? З печенігами та ромеями? Та наші ж діди й батьки віки воювали з ними...

- Князь Ярополк мудрий! - відповів Бразд. - Доколи будемо кувати мечі, а не рала?! Он - земля, ліси, ріки; токмо би мир.

То - правда! Навкруг були земля, ліси, ріки, колись вони належали їхньому роду, а нині все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Дніпра не повернути всп'ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир!

- Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братів своїх!

Бразд лютував.

- Як же йому не йти на братів, коли Олег не захотів платити Києву дані, через що й загинув, Володимир також-де не прийняв посадника княжого, підняв нині всі полунощні землі, іде сюди, на Київ, щоб захопити стіл отця свого.

- То нехай князь Ярополк іде з своєю дружиною на прю супроти брата свого Володимира і нехай меч скаже, кому з них у Києві сидіти, - пролунало з натовпу.

- Хто це говорить? - заволав Бразд. - Чого ж мовчите?

І через те що ніхто не відповів, Бразд сказав:

- Князь Ярополк кличе всіх на брань з Володимиром. Як і батьки наші, підемо на січу сукупно, вас, любечан, вестиму я, приєднаємось до волості Остерської, яку вестиме посадник Кожема... І не затримуйтесь, люди, князь Ярополк кличе нас іти йому на поміч швидко; тільки волостелин Кожема дійде до Любеча, разом із ним мусимо вирушати й ми.

О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тоді, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер він був посадником княжим, не тільки Ярополка, сам себе хотів захистити.

А люди мовчали. Над ними світило тепле сонце, за Любечем, скільки не кинь оком, зеленіли луги, із землі, мов із води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвіло різне зело... Брані були прежде, до них, скільки пролито людської крові, щоб захистити Русь, навіщо ж тепер окропляти кров'ю рідну землю, іти брату на брата?

Але йти було треба. Он пливуть і пливуть Дніпром лодії з Києва супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкодує князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд і Кожема, княжі