Читати книгу - "Солодка Даруся"

також ти, чи ті, що тебе послали до ріки, допомогли сховатися двом чоловікам з нашого боку тиждень тому?

— Ні. Я вам казала: наша хата недалеко від ріки, і в лугах ми пасемо худобу. Я ходила гнати додому корову. Я кожного дня ходжу до ріки за худобою. Хіба вам з цього боку не видко?

— ...ага, кожного дня ходила — і давала знати на цей бік... Як ти це робила?

— Я нічого не давала, — заплакала Матронка.

— Добре-е-е. Ти нічого не давала. А чого в тебе пазуха мокра?

— Зіграло молоко. У мене тримісячна дитина. Відпустіть мене, пане... дитина у хаті сама і голодна... молоко перегорає... — знову заплакала, витираючи рукавом сльози. — Я нічого не знаю. Я вам кажу всю правду.

— Ага! — нібито зрадів офіцер, відводячи їй від очей руку. — У тебе там лишилася тримісячна дитина і в грудях зіграло молоко! Видно, ти дуже молочна. Зараз перевіримо, чи ти кажеш правду.

З цими словами він низько нахилився над нею, обнюхав пазуху, тоді грубо висмикнув з-під запаски сорочку, задер її до бороди, став на коліна і двома пальцями з усієї сили стиснув спочатку розбухлу пипку одної, а потім всією долонею взявся за другу цицьку. Так, ніби хотів її видоїти. Тонкі цівки забризкали в офіцерове лице — і він швидше і швидше, обома долонями, тиснув і відпускав твердіші, ніж у найпоряднішої дівки, і круглі, як м'ячі, Матрончині цицьки обома великими долонями, час від часу припадаючи до Матрончиного рота, ніби намагався її чи то вкусити, чи поцілувати, а вона кричала від болю не своїм голосом, бо він тиснув груди, немов корові дійки, — аж поки вона не звалилася непритомна на підлогу.

...Коли прийшла до тями, офіцер поправляв штани-галіфе і вдоволено кривився, витираючи з лиця залишки грудного молока. Говорив повільно і знехотя, так ніби, щойно встав від жінки:

— Я тебе відпускаю тільки тому, що у тебе мала дитина, великі груди і довге волосся. А твоя корова буде тепер давати мені молоко замість тебе. Але запам'ятай собі, жінко, одне: якщо ти хоч раз, десь комусь, бодай чоловікові, скажеш, що з тобою було...

— Я нічого не пам'ятаю... — не дала доказати Матронка і подивилася йому в очі.

— От і добре. Розу-у-умниця. Вночі прийде чоловік з вашого села і переведе тебе через воду. Будеш сидіти там, де він тебе залишить доти, доки хтось не знайде. Але того чоловіка також забудь, навіть якщо він тобі брат.

...Переводив Матронку Дмитро Угрин, той, що за пару днів підносив німцеві у наваксованих чоботах хліб-сіль на рушникові. Не казав їй ні слова і не дивився в очі. Вони перейшли ріку серед ночі, неподалік прикордонного поста, але їх чомусь на цей раз не зупиняв навіть вартовий, який чи то куняв у будці, чи робив вигляд, що куняє.

А сьогодні її мучитель випитав у маленької Дарусі нічну правду, не впізнавши своєї колишньої жертви...

...ВУЙКО ВАСИЛЬ — материн брат у третьому — дивився на Михайла і співчутливо, і сердито водночас: він добре розумів, яка біда наздогнала його свояка, але не розумів, якої помочі той просить у старого ґазди, що тримає в Бозні полонину. Полонина наполовину колгоспна, наполовину — людська, а вуйко Василь — старший у ній ватаг.

Михайло вже другу добу ходив з полонини в полонину, від хати до хати, випрошуючи в людей, яке можна їстівне добро, обіцяючи відробити на деньках позичене. І дехто, вислухавши його, допомагав, бо знав, що Михайло не бреше. Дехто, а особливо маєтні ґазди, усміхалися у вус і відмовляли — і тоді, Михайло не міг би сказати, як таке трафилося, але він перечікував у травах чи під стаями доти, доки не можна було вкрасти з видного місця бодай кулачок масла чи ґарчик сметани, і далі сідав на коня. Як не дивно було Михайлові з себе, але ці поодинокі і зовсім не відчутні крадіжки не смутили його сумління. Хоча, якщо по правді, Михайло тоді про сумління не думав. Він знав одне: або подвійна норма молокопродуктів, або Сибір.

Та навіть вкрадене і позичене не могло і близько покрити того, чого від нього вимагали емгебісти.

...А зараз вуйко Василь махав розчепіреною долонею перед Михайловим носом і пирскав крізь вуса слиною:

— Та ти слабий на голову, Михайле! Як я тобі віддам людську працю просто за так?! Хоч ти мені трохи й свояк, але якась ви така фамілія, чоловіче, що ліпше її не мати, вибачєй мені на слові. Усе не як у людей... А потому, що я скажу ґаздам? Я розумію, що літо довге і коло роботів можна урватися, але навіть тобі, знаєш скільки, треба буде робити, щоби відробити таке ґаздівство? Та й як я скажу людям, що через твою дурну голову вони позбулися стілько праці? Ти думаєш, усі будуть раді, що їх мозіль пішов не у свою комору, а в совіцьку заготкантору? Ци ти думаєш, що инчі будуть раді, що їх молока загриміли до ґаліцейських шугаїв? Я мало чим поможу тобі, Михайле. У мене також діти, та й до своєї смерти я хочу дожити. Я у гірші часи якось скапав цеї напасти, то й тепер не хочу.

...Хто зна, чим би скінчилася ця одноголоса вуйкова бесіда, коли б із кошари не вийшов... високий чоловік, у котрому Михайло впізнав свого нічного гостя з сотні Голуба. Чоловік був у вуйковому кептарі, з крісом почерез плече і в зеленому капелюсі. Отут Михайлові й перехопило дух.

— Ґаздо Василю, — звернувся Михайловий нічний гість до вуйка, — лишіть цю пусту бесіду. Ми вернемо ґазді забране, а з вами порозуміємося, як чоловік піде в село.

— Але ж ви вивмираєте з голоду! — несподівано для себе перебив його Михайло. — Я назад не возьму...

— Як узимі не вивмирали, то тепер точно ні, — засміявся чоловік з лісу, — подивися, яке літо зачинається. А Бог добрий. Та й люди поможуть. Ти не один, що хотів нам помогти.

— Ні, — зітхнув Михайло. — Я вже краще в Сибір піду...

— У Сибір маєш коли, — присвиснув лісовик. — Бери отамо на коня бесаги з сирами і бринзою, і шуруй у село, поки не пізно.

Наладований повними бесагами кінь ішов так, ніби ніс мерця, але Михайло не підганяв тварину. Зараз кінь