Читати книгу - "Все ясно"

герой зі свого заднього сидіння, — он там люди працюють на полі в самій спідній білизні». Я спитав Дєда про це. «Ну це нормально, — сказав Дєд, — зранку знаєш яка жара. Така спека, шо ніхто про лахи не думає». Я переклав це герою. Він уже списав багатенько сторінок у своєму щоденнику. Я прагнув продовжити розмову про те, чи був тут Дєд до війни, але по всьому було видно, шо ця тема закрита. Тут герой знову сказав: «Більшість із цих людей дуже старі. Он ті жінки мають, напевне, по шістдесят-сімдесят років». Про це я теж запитав Дєда, бо так само не розумів, який у цьому сенс. «У цьому є смисл, — сказав Дєд, — якшо ти робиш у селі, то спину гнеш на полях, поки можеш робити. Твій пра-дєд так і вмер на полі». — «А прабабка теж трудилася на полях?» — «Ага, вона робила біля нього, коли він умер». — «Що він говорить?» — встряв знову герой і знову перебив Дєда, а коли знову хотів вернутися до розмови, то ше раз побачив, як Дєд демонструє, шо тема закрита.

До того я ніколи не чув, шоб Дєд розповідав про своїх батьків, а я ж дуже хотів про них знати. Шо ж вони робили під час війни? Кого вони врятували? Але я розумів, шо добрим тоном буде зараз помовчати. Коли Дєд захоче, то сам почне говорити, а до того часу мені треба зануритися в тишу. Тоді я зайнявся тим, чим займався герой — втупився у вікно. Не знаю, сіль-ки часу минуло, але напевно багато. «Красиво, правда?» — спитав я, не повертаючи голови. «Так». Наступних кілька хвилин ми нічого не говорили, тільки роздивлялися поля. «Було би добре вже запитати когось про цей Трохимбрід, — сказав Дєд, — думаю, шо ми від нього кілометрів за десять, не більше».

Він зупинив машину на краю дороги, хоча було досить важко визначити, де кінчається дорога і де починється узбіччя. «Йди когось спитай, — сказав Дєд, — і єврея тоже з собою забирай». — «Ати шо не йдеш?» — запитав я. «Нє-а», — сказав він. «Ну, прошу тебе». — «Не». — «Йдемо», — звернувся я до героя. «Куди?» Я показав на бригаду чоловіків, які курили в полі. «Ви хочете, щоби я пішов з вами?» — «Звичайно», — сказав я, бо я хотів, шоб герой був задія-ний у кожній дрібниці нашої подорожі. Але якщо чесно, то йти до мужиків у полі мені теж було страшнувато. Я ніколи не спілкувався з людьми такого типу, бідними сільськими трудівниками, а також із простими людьми в Одесі. Я ж розмовляю російсько-українським суржиком, а вони — тільки по-українськи; і хоч російська й українска на слух дуже навіть подібні, люди, які розмовляють тільки українською, часто ненавидять тих, шо розмовляють російсько-українським суржиком, бо ті, шо говорять суржиком, частіше всього міські й відчувають себе вищими за тих, шо говорять тільки по-українськи і як правило живуть у селах. Ми так думаємо, бо ми вище, ніж вони, але то вже інша історія.

Я сказав герою, шоб він мовчав, бо деколи люди, які говорять тільки українською і які ненавидять людей, шо розмовляють російсько-українським суржиком, ненавидять заодно й тих, шо говорять по-англійськи. З цих же міркувань я взяв з нами Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, хоча псина не розмовляла ні українською, ні російсько-українським суржиком, ні по-англійськи. АВ! «Чому? — запитав герой, — чому ж це? Чому я не можу розмовляти?» — «Деякі люди дуже засмучуються, коли чують англійську. Ми швидше настріляємо потрібної інформації, якшо ти триматимеш рот на замку». — «Прошу?» — «Заткнися». — «Ні, яке слово ви щойно сказали?» — «Яке?» — «Ну оце, шо починається з наст…» Я відчув гордість, оскільки знав англійське слово, яке герой-американець не знав. «Настріляти — це значить отримати, дістати, набути, отримати і одержати. А тепер заткнися, пуц».

«Я про таке ніколи не чув», — сказав один із чоловіків з самокруткою в кутику рота. «І я так само», — сказав другий і вони повернулися до нас спинами. «Дякую», — сказав я. Тут герой штовхнув мене ліктем під бік. Він намагався шось сказати без слів. «Та шо таке?!» — прошептав я. «Соф'ювка», — сказав він беззвучно, хоча правду сказати, то так і не треба було. Не треба, бо чоловіки все одно більше на нас жодної уваги не звертали. «Ага, так», — знову я звернувся до чоловіків. Вони на мене навіть не глянули. «Той населений пункт ше називали Соф'ювка. Може, знаєте?» — «Ми ніколи про нього не чули», — сказав один із них, навіть не питаючи про це в других. Він кинув цигарку на землю. Я покрутив головою, шоб показати герою, шо вони нічого не знають. «А може, ви бачили цю жінку», — сказав герой, витягаючи з сумки фото Августини. «Ану поклади назад!» — зашипів я. «Та шо вам тут треба?» — спитав ше один з мужиків і теж кинув свою цигарку на землю. «Що він сказав?» — спитав герой. «Ми шукаємо Трохимбрід», — сповістив я чоловікам, хоча відчував у горлі здоровенний ґудз. «Я вже тобі сказав, шо такого села тут нема». «Перестаньте до нас лізти», — сказав ше один з них. «Може, хочете „Мальборо"?» — запитав я, бо більше нічого мені в голову не йшло. «Забирайтеся звідси, — сказав один з мужиків, — давайте назад у Київ». «Я з Одеси», — сказав я, і на шо вони злобно розреготалися. «Тоді забирайся в Одесу». — «Вони можуть нам допомогти? — запитав герой, — вони що-небудь знають?» — «Ідем», — я взяв його за руку, і ми пішли до машини. Я був просто капітально приниженим. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, пішли!» Але псина не рушила з місця, хоча мужики, які курили, намагалися її відігнати. Залишався тільки один засіб. «Біллі Джин мені не коханка, вона тільки любить мене». Так приниження з просто капітального стало капітальним.

«Якого ти, блін, почав говорити англійською?! — спитав я героя, — я ж тобі наказував по-англійськи ні слова, хіба ні?» — «Так». — «Ну так нашо ж ти розмовляв?» — «Ну, я не знаю». — «Ти не знаєш?! Хіба я просив тебе готувати сніданок?» «Перепрошую?» — «Чи я просив тебе вигадувати новий тип колеса?» — «Я не…» — «Не, я попросив тебе тільки одну річ, а ти