Читати книгу - "Щоденник Лоли"

лишити вдома… Тепер є куди виговоритися. Бо більше нікому не можу ні слова сказати про те, що сталося. Щоразу клубок у горлі...

Пашу взагалі бачити не можу… Тільки поруч із Олександром Ігоровичем мені нормально — спокійно, як раніше.

Бабуся ні про що не знає. Звісно, їй збрехали, що я на зйомках. Тепер вона щоразу запитує, як там було, чи сподобалося мені зніматися, чи беруть мене ще. Мушу щось вигадувати. А вона потім забуває, і все по колу. Буває ніби фізично боляче говорити. Щоразу наче клубок у горлі застрягає.

У малих весь час роти не затикаються. А ще — не відходять від мене ні на крок. Бояться, що знову десь зникну. Особливо Єва. Останні ночі вона взагалі моститься до мене спати. Ілля приходить під ранок. А зранку Вадик такий ображений-ображений, наче я їх запрошувала, а його — ні. Бідний. Так подорослішав.

Мушу триматися заради них. Не можу перед ними плакати. Весь час замальовую синці й подряпини. Добре, що в мене «розряд» із мейку. Але за цей тиждень я, здається, просунулася в майстерності до рівня гуру. Тепер і Ніку задвину, якщо треба.

Пашу ігнорю. Часом мені його навіть шкода, але не можу інакше. Бачити його не можу. Як уявлю собі, що він лізе з розпитуваннями чи ще гірше — торкається мене, стає погано. Відморозила його при всіх. Мабуть, це було жорстко. Але я не могла зупинитися. Усередині щось аж клекотіло — стільки злості, ненависті! Треба було хоч кудись її діти, а тут — Паша зі своїми ліліями… Під руку просто попався.

Скільки я йому всього наговорила… несправедливого… що він мене не врятував, не шукав, що він мамин синочок, що я його не хочу більше бачити… Не знаю тепер, як усе виправити. Не вмію вибачатися зовсім. Не можу. Не тепер.

Часом щось як накотиться… Нудить, трусить усю, стає дико холодно навіть при тому, що в кімнаті спека. Біжу відразу в туалет, капець якийсь. Сподіваюся, це скоро минеться. Не хочу йти до Ростиславівни. Це ж вона точно буде розпитувати, там не відморозишся, як від Катерини Анатоліївни. Добре, що вона хоч повірила мені на слово й не наполягала на гінекологові. Такої ганьби я б не пережила. І так усі собі надумали зрозуміло що! Бачила я той відос, який Жан виклав. Усі тепер думають, що я сама спланувала своє викрадення. Придурки.

Постійно думаю про те, що у світі я геть сама. У мене тільки бабуся та малі. Боюся думати про те, що з нами буде, якщо… коли бабусі не стане. Вадик казав, що приходила якась «чужа тьотя» і хотіла їх забрати. Маленькі мої… Мені так шкода… Як мені вас захистити, якщо я й сама себе не можу захистити?

Якби тільки тато повернувся… Хоча б чийсь. Ваш чи мій.

У школу щоранку буквально змушую себе вставати. На автоматі роблю все, що потрібно: душ, мейк, одяг, ліки від кашлю й циститу. Ніяк не проходить. Там було ДИКО ХОЛОДНО. Не знаю, як я не вмерла від цього холоду просто на місці.

Бабусі — цьом. Вадика, Ілюху та Євку — в садок.

Блог не оновлювала давно. Скоро грошей буде геть голяк. Треба щось придумати. Ставати скоріше собою. Знімати влоги, бути королевою, стервою, забути про все.

Дівчата поводяться дивно… Ната дивиться на мене з жалістю, Аська взагалі уникає мого погляду. Подруги називається. Але я й сама не знаю, про що з ними говорити. Тому тупо вдаю веселість, кажу, що все норм — триндимо, як і раніше, про косметику, шопінг. Якось я спитала їх жартома, які новини за час моєї відсутності. І відразу ж про це пошкодувала. Треба було бачити їхні кислі обличчя. Довелося з’їхати з теми.

А в класі… Як бісять їхні тупі жарти. Це ж вони, мабуть, і з мене ржали… типу Лола сама винна, сама себе викрала. Ненавиджу.

Стикнулася з Христею в туалеті. Бачу — синці свої обмацує. Сховалася в кофті з рукавами, щоб ніхто не побачив. Уперше стало її шкода. Хто її так побив? Мабуть, батя… Усі знають, що він ненормальний і б’є їх із мамою. Усі знають і мовчать. Запропонувала Христі допомогти, замазати її синці тоналкою. Усе одно я свої збиралася підправити. У мене теж синці — солідарність! А вона каже: «Від кого-кого, а від тебе допомоги я не чекала...» Та я сама, якщо чесно, не чекала. Але як побачила її сині руки, мало не розплакалася. Не так її стало шкода, як себе… Згадалося, як той мудак до мене клешні свої простягав…

Єдина радість — уроки англійської. Не сприймаю жодного слова, але Алекс мене хоча б не напрягає. Він усе розуміє. Мій герой. Якби не він, я б тоді напевно померла.

Спати не можу. Щойно заплющую очі, здається, що я знову там. Ніяк не можу зігрітися. Тільки коли малих обіймаю, стає легше. Тому я навіть трохи рада, що вони приходять до мене в кімнату. Хоча коли все внормується, треба буде їх спровадити назад. Усе-таки диван трохи застарий, щоб спати на ньому всім разом.

Ранній ранок.

Якщо нічого сюди не запишу, то, здається, вибухну.

Перед очима — сіра толстовка, фігура без лиця. Поліцейські задовбують: «Як можна було не помітити обличчя?» У вухах — скрипучий голос. І наче ножем по склу: «Де телефон батьків? У тебе що, немає батьків?» Бляха. Невже так складно повірити, що немає? Ти ж сам за мною стежив! Хіба не бачив, що в нас тільки бабуся?!!

Досі ночами не можу зігрітися. Там було дико холодно. Я не могла заснути. Постійно провалювалася в сон і прокидалася від холоду. Прокидалася й раділа, що все-таки прокинулася. Жива. Часом засинала ненадовго й тоді знову прокидалася: снилося, що він перерізає мені горло. Здавалося, навіть щось мокре стікає по грудях і в ліфчик. Ішов дощ, капало зі стелі. Усе було вогке. Холод пронизував до кісток.

Усе, про що я могла думати, — про теплу ковдру, яку в дитинстві мені подарувала бабуся. Ту, яку я запхала на антресолю, бо вона мене «душила», «кусала» й була надто важка. Тепер я її дістала. Ношу теплу піжаму. У травні. Мені постійно холодно ночами й здається, що зі стелі тече кров. Моя.

Обзивав мене мажоркою… Мені хотілося засміятися: і цей повірив… Телефон забрав, придурок. Як я буду без нього? На що я зніматиму свої відоси? Як годуватиму сім’ю?..

Спершу мені здавалося, що це чийсь тупий жарт. Що це коментатори хочуть мене провчити. З тих, які тільки в інтернеті пишуть