Читати книгу - "Вільний світ"

єдиним спільним простором, де можлива була гармонія). Діти вже дорослі, скоро підуть від них. Жору вони так і не дочекаються (ні Гафія, ні Семен). Що в них залишиться? Полина могила й кімнатка в комуналці?

– Мамо! Жора живий! Ти чуєш, мамо? Спиш?

– Ні, не сплю! Здрастуй, Полю! Де ж ти так довго була? Чому не приходила?

– Жора живий. Але сильно хворий… Він забув усе… Я допоможу йому, мамо. Буде знову здоровий. І ще одне, мамо… Ви з татом його ніколи не побачите. Так має бути… Не плач, мамо… Змирися.

Змиритися? З чим? Зі смертю дочки? Із втратою сина («Жора живий… але ви його ніколи не побачите»)? Зі спаленим домом, потовченим життям?

– Полю! Просю тебе! Благаю! Скажи, що це неправда! Скажи, що він повернеться, Поленько!

Пішла? Розтанула? Не змінить свого присуду? Ніколи? Ніколи – це надто довго. Це більше, ніж вічність! Чому? Чому?

– Що тобі, Гашо? Чого ти кричиш? Може, водички принести?

– Та то сон… Спи, Семене.

А сама? Чи спатиме? Чи дослухатиметься до цих думок, спогадів, одноманітного дощу за вікном, що бубонить і скаржиться комусь на свою долю?

Звідси (із цього тимчасового прихистку) теж видно Дніпро (Семен спеціально так і шукав, щоб до Дніпра поближче, аби на роботу зручніше), видно острів, якщо пройтися вперед Дніпром, – спалений острів їхнього життя, втрачених мрій, сподівань, минулого, мов сон, щастя.

Листи

«Я пишу тобі листа, Романе. Хоч і знаю… Знаю вже, що тебе нема… Це правда? Невже це правда? І більше ніколи не буде так, як було? Ніколи?

Ніколи – це скільки? У межах досяжності буття – небуття? Чи за позірністю грані досяжної «недосяжності»? Я пишу тобі листа, якого нікуди надіслати… «Адресат вибув за причиною відсутності серед живих». Адресат не присутній серед живих, викреслений із їхніх списків.

Колона рушила далі, відступаючи на схід. А ти лишився. Самотній. Ніким не оплаканий. Ніким не впізнаний. У братській могилі без хреста. На узбіччі дороги, серед таких, як і ти, молодих хлопців, твоїх товаришів, з якими плечем до плеча…

Я пишу тобі листа… Але де (і чи взагалі існує) той листоноша, що його доправить? Хоч наснися мені! Бодай раз!

Тебе нема, але щось же залишилося? Спогади, у яких ти – і – я, де я – і – ти – досі разом. Ці спогади легким серпанком огортають мене. Тішуся ними. Їх не стерти. Не знищити. Вони – живі. Вони – мої.

Вертаються помалу фронтовики… Поки що інваліди. Скільки вже таких безногих – безруких – потовчених – потрощених? То тут, то там – на милицях, із порожнім рукавом сорочки, заправленим за міцний армійський ремінь. А скільки ще буде? Скільки? Але ж… навіть отака половина людини краща за… За отой білий трикутник. Білий трикутник замість людини… І тоді вже пустка, діра, порожнеча…

Летять над Києвом білі трикутнички – паперові вістуни… Краще вже нічого, ніж така ось казенна визначеність. Стократ краще «пропалий безвісти», ніж оця припечатана правда без права на надію.

Якби ж у мене була хоч маленька (зовсім крихітна) надія… Але твоя мама… вона шукала мене. Довго шукала… (Нащо? Хай би краще й не знайшла ніколи.)

– Дочко! Уже не назву тебе так… Не будеш мені за дочку… Бо ж Роми вже нема…

Але ти є, Романе! Ти – в мені! І ти мій, Романе! Навіки мій! Мені відданий! У видноколі моєї пам’яті! Це нічого, що вже не буде того, запланованого нами, – ні дітей, ні спільного життя (щасливого), ні єдиного простору існування (хоч би й малесенької кімнатки в комуналці). Ти завжди будеш моїм єдиним. Моїм Романом.

Київ, 23 квітня 1944 року».

– Я пишу тобі листа.

«Здрастуй, синку! А ми вже так тебе чекаємо. Виглядаємо з Даркою. Нас уже звільнили. Уже весна. Ходимо в колгосп. Буряки сіяти, у полі працювати… Свій городчик уже засадили… Знаєш, як воно тяжко? Чоловіків нема, техніки нема, коней позабирали…

До дядька Лук’яна ходили. Він же грамотний, знає, що й до чого. Казав, тоді вже тебе пустять додому, як війна скінчиться… А раніше ніяк. Раніше годі й сподіватися. А коли війна скінчиться? Коли?

Ходила до баби Оляни. Вона мені на картах розклала. Виходить так, що ти живий. А біля тебе дама бубнова (Невістка? Чи так, знайома яка?). Каже баба Оляна, що з усього видно, що красива. А я собі думаю, хіба це головне? Аби розумна була, роботяща, добра. А врода? І не знаю… Аби висока була, така, як ото ти. Бо я мала, не витяглася, Дарка вже вища за мене, показніша! Але то таке… Це тобі вже, синку, вирішувати.

Це ж тобі на зимового Єфрема було двадцять два рочки. Такий уже ти дорослий. На батька схожий. А я дивлюся на твою фотокартку й не вірю, що то ти. У Германії… Такий важний! У костюмі!

Важко нам