Читати книгу - "Вільний світ"

могилу когось рідного, чия смерть зрушила все їхнє усталене, роками плекане життя.

– Мамо… Ну не плачте!

Клава смикає Гафію за рукав. Їй холодно, хочеться вже йти звідси, хуткіше опинитися в тій кімнатці на Подолі, яку знайшов батько і де тепло закопченої буржуйки наганяє дрімоту навіть серед дня. Ця кімната, поділена навпіл фанерною перегородкою – на невеличку спальню й вітальню, у якій і обідають, і сидять, і сплять дівчата, – «лише тимчасовий притулок» (це мати так каже, звідки ж їй знати, що іншого «прихистку» вже не матиме ніколи).

У цій кімнаті великий дерев’яний стіл під вікном (майже такий, як був у них – у хаті на острові), і за цим столом Гафія сидить, пише у всі можливі інстанції.

– Нюсько! Лист? Що там? Ану, читай хутчіш! Що там? Що? Знову? «Пропалий безвісти»?

«Пропалий безвісти»… Як? Коли? Ніхто не знає? Але «серед загиблих не виявлено»? А це що значить? Значить, є надія, що Жора живий? Якщо «серед загиблих не виявлено»?

«Полечу, каже, зигзицею, тією чайкою-вдовицею, та понад Доном полечу, рукав бобровий омочу в ріці Каялі…»

А їй, Гафії, куди летіти? Чи за Дніпро? Чи за Збруч? Чи за Дунай? Чи за Віслу? Чи за Одер?

– Поленько! Голубонько! Скажи! Скажи хоч, чи живий?

Не сниться, не приходить, як ото бувало… Не стає навпроти місячного світла, зовсім його не відбиваючи… Не промовляє своїм тихим голосом (як же раніше Гафія жахалася цих одкровень, а тепер лише б почути), не ворушить підсиненими губами.

– Не можеш, Полю? То ти хоч знак подай. Га? Доню? Живий?

Усе, що було теплого, понатягували на себе, а все одно вітер пробирає до кісток. Холодний березень. Непривітний. Зовсім жалю до них не має. І тоді, у вересні, коли йшли звідси (аби вже ніколи не повернутися), теж понатягували на себе все, аби легше нести було. А воно й не легше зовсім! Парило. А потім почало морозити – ішли назустріч лінії фронту, у Пухівку до діда, Семенового батька. А куди їм іще йти? Ішли в суцільній темряві, натикаючись на роздуті кінські черева. (Німці зоставили догнивати цю нікому не потрібну падаль, навіть не прикидавши трупи тварин сяк-так землею. Та й нащо? Покинута територія – пустка.) Гільзи від снарядів ковзко котилися під ноги, ще щось хрустке металеве… Ритвини – вибоїни – ями… Ішли бездоріжжям, ховаючись ярками-перелісками, тільки б не збитися на манівці, трималися дороги, що була весь час справа… Воно б іще нічого, якби самі собі йшли, а то ж іще й корову Берізку на мотузяному налигачеві батько тягне. (А куди ж її? Не кидати ж на острові? Та і як вони без корови?)

А вона ремиґає, бідна, зовсім не тямить, куди й нащо її ведуть поночі.

У Пухівку прийшли вже зі світанком, заплаканим, осіннім, добре вмитим нічним дощем, промоклі, ледь живі від утоми, виснаження, переляку. Дід Арсен уже не спав, крутився на подвір’ї, ніби чекаючи на гостей (хоча насправді на них ніхто тут не сподівався). Маленька, ніби вросла в землю хатинка… Чи ж помістяться тут усі? У діда своя сім’я, друга, молодша за нього дружина, дванадцятирічний син Яків. (Не лише Семен двічі одружувався, то, може, воно й не дивно – який батько, такий син. Чи їм, цим Терещенкам, на роду так написано?)

Місяць-два? Скільки ж їм можна тут сидіти?

– Чуєш, Семене! Може, ти б тут, у селі, яку хату наглянув?

Семен батькові не заперечує, але раз на два тижні ходить до Києва шукати квартиру, чи кімнату, чи бодай якийсь куток. Багато помешкань стоять пусткою, але сусіди кажуть – в евакуації, отже, скоро повернуться. А тоді що? Куди тоді? На вулицю? Назад у село?

– Чого ти ходиш туди? Київ… Київ… Ти ж сільський, от і живи в селі!

І як його пояснити старому Арсенові, що відвик він уже від села (та й не сільський уже давно). А Гаша? Дівчата? Вони й не жили тут ніколи. Їм уже не призвичаїтися. Та й учитися ж треба! Хоч як крути, а треба до міста вертатися.

Знайшлася така «чиста» кімната до Нового року. Тож і новосілля, і Новий рік уже тут справили. Навіть тижня не прожили, прийшла Настя, перша Семенова дружина («Насилу вас розшукала! Аж у Пухівку ходила! Бо в мене ж тепер, крім вас, нікого нема! Усе згоріло!» – не виганяти ж її серед ночі). Тиждень прожила, а тоді пішла – десь знайшла комірчинку за Фролівським.

– А що думаєте, ваш Жора живий? «Безвісти пропалий»… Думаєте, знайдеться?

Дивиться кудись через вікно, а в Гафії серце спиняється. (Невже зловтішається? Але ж сама мати.)

– Жора живий! Він… Він повернеться.

Як же хочеться вірити, що так воно й буде! Невже ж і Роман так само? (Нюся вже знає – зустріла його матір, але ні з ким про це не говорить, узагалі майже не говорить, лише схудла ще дужче – не лише тому, що хліб за картками.)

Сірі хмари збираються. Уже геть низько. Може, сніг ось зараз сипоне? А може, і дощ із мокрим снігом.

– Мамо! Ходімо вже!

Але Гафія не може відірватися від цього згарища (понівечені, зчорнілі рештки того, що колись було її домом). Для когось це лише попелище, а для неї… Для неї? Рештки її минулого (Чи існування, чи найяснішого, скороминущого щастя? Вони із Семеном більше й більше віддалятимуться одне від одного, так ніби цей будинок був тим