Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Але спершу дозвольте мені розповісти трохи докладніше про загальну філософію… Увечері того дня, коли я здійснив перше перенесення своєї особистости – не можу розповісти вам, як це сталося, просто не смію – я просто пішов у комірку свого будинку і зачинив двері. Це наступний крок цієї програми, про яку ви вже прочитали на тій сторінці. Бачите, я дуже серйозно ставився до цього питання; і, вже змарнувавши одну спробу, вирішив дотримуватися правил до кожної йоти. Згодом я дізнався, що принцип працює не тільки в комірці, але й будь-инде. Досить того, що ви усамітнені.

– О, Рандольфе, Бога ради! – вибухнув я, – що це за манера розмови?

Добре! – заговорила Ненсі. – Вже давно настала пора напоумити його!

Я ніяк не можу зрозуміти, – нетерпляче мовив Рандольф, – чому вам так важко прийняти це! Бо ж усе це збігається з нашим досвідом будь-якої иншої енергії, яку ми використовуємо. Або ми додержуємо закони, або не дістаємо сили. Яке було практичне застосування батареї Вольта чи динамо Фарадея, поки Ду Фей не винайшов ізоляції, яка захищала струм від витікання через контакт з иншими предметами, окрім об’єкта, що отримує енергію?… Більшість особистостей просто заземлені! Це єдина їхня недуга!

– Отож, я пішов до комірки; зачинив двері; заплющив очі; тихо спробував підготувати себе до духовного сприйняття; і сказав упевнено, звертаючись до Найвищої Особи: Я виконав усі умови, які потрібні, щоби прийняти силу! Я готовий дістати її! Я хочу її. Мені потрібна сила створити лише один гідний похвали скульптурний твір!

– Отже, ви схильні вважати, що в ту мить я відчув лише миттєву ілюзію. Маючи науковий розум, ви можете подумати, що мій психічний стан можна легко пояснити принципами, добре відомими в психології. Якщо ви так вважаєте, то я не маю заперечень. Той факт, що процес здобуття сили через розширення людської особистости допускає пояснення з погляду науки, на мою думку, аж ніяк шкодить його цінності. Я смію стверджувати, що настане час, коли всі ці питання стануть об’єктом наукового дослідження.

– Однак – спроможні ми пояснити це чи ні – я можу переконливо запевнити вас, що після закінчення того експерименту у комірці я досягнув – так, напевно, як дістаєш удар від електрода або сліпнеш від яскравого світла, відчинивши глухі віконниці – дивного внутрішнього просвітлення!

То було пізно ввечері. Я вийшов з тої темної, задушливої, малої комірки з незвичним відчуттям власної майстерности. Воно випростувало мене, звільнило м’язи щелепи, сповнило пружности ходу. Мені хотілося реготати! Я намагався заснути; і, коли не зміг цього зробити, блукав вулицями аж до світання. О пів на дев’яту я прийшов до управителя заводу і попросив шестимісячну відпустку. Коли він спитав про причини, я розповів йому, що хочу працювати над скульптурним твором.

– Який, мабуть, міг би знадобитися нам?

– Я певний цього, – сказав я, здивований з власної сміливости. Вистачало й того, що я вирішив якимось способом вижити без платні шість місяців; а тепер ще й вчинив ексцентричну обіцянку управителеві. Він подумав хвилю, а тоді сказав:

– Я дам вам таку нагоду. Поки що ви одержите звичайну платню і зможете самостійно працювати в студії. Якщо ви створите щось гідне продажу, то одержите свою частку. Години праці зможете обирати самі. Буду вельми радий, коли ви досягнете успіху.

– Я відразу взявся до праці, у пориві захвату. Глина наче ожила в моїх руках! Той перший день став одкровенням. Мені видавалося, що раніше я ніколи не жив! Усі барви яскравішали! Хочу, щоб ви запам’ятали це, Гадсоне. Перевірте, чи будете мати ті самі відчуття. Трава зеленіша; небо незвичайно синє; виразніше чутно пташиний спів. Загострюються усі чуття – наче від кокаїну.

– Того вечора я знову пішов у комірчину і негайно усвідомив особливу близькість між собою і Тим Иншим. але вона не була настільки динамічною, як попереднього вечора. Я вирішив, що коли хочу здобути більше сили таким способом, то мушу ще більше вдосконалити власне духовне спорядження.

Це сталося в п’ятницю, десятого червня. У перший день вересня я запросив управителя подивитися на своє литво. Він довго дивився на нього, не кажучи й слова. Тоді сказав тихо: "Я маю людей, яких це може зацікавити!"

– То була статуя дитини, щокатого малого приблизно чотирьох літ. Хлопець схилився на одне коліно. Він саме устав після гри з песиком, який стояв нашорошено перед ним з м’ячиком у пащі, чекаючи, поки дитина помітить його. Сорочечка хлопця була розстебнута біля горла. Його тісні штанці пришпилені до широких шлейок. Ноги голі до колін. Він дивився просто угору, його личко зіщулене від недомисленого подиву, зачудування, цікавости. Його пряма ручка заступала очі від світла, аж надто ясного для нього, голова нахилена під кутом, який свідчив про те, що він почув щось не зовсім зрозуміле і тепер слухав, поки йому повторять.

Наступного дня прийшли клієнти управителя – чоловік та дружина. Вона була в чорному. Недавно вони втратили свого хлопчика. Спершу вона заплакала розпачливо. Але трохи згодом усміхнулася. Я відчув велике щастя, коли вона усміхнулася. Тоді я вже знав, що спромігся виразити свою думку.

Мені сказали працювати над скульптурою далі і виконати її в білому мармурі. … Цілком випадково люди усиновили хлопчика, якого я взяв за живовзір.

* * *

Вже була приблизно четверта, коли я вийшов тієї ночі з будинку Рандольфа. Я почувався так, наче долучився до велетенської тайни. Повертаючись додому, я