Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

— Не відволікайся! — закричав Інструктор, нахиляючись над умерзлим у лід «лікарем». — До порталу його! Скоріше!

Піпл пустив мене й почав натягати зимові рукавиці — але в цей момент почувся звук, наче розбили величезну вітрину. По всій палаті застрибали скалки льоду.

Той, що був лікарем, підхопився, звільнившись од крижаного панцира. Мигцем глянув на мене — більше ні на кого не звернув уваги...

І кинувся у вікно. Пролетів крізь скло, розчинився в дощовій каламуті, зник з очей. І аж через кілька секунд після його відбуття скло розсипалося на друзки.

Я впала на бетонну підлогу в цілковитій темряві. Зверху гепнулось тверде, важке, дуже холодне. Я завила від болю в придавленій нозі.

Клацнув рубильник. Загорілася лампочка десь під стелею. Я побачила, що валяюся на бетонній підлозі, а на нозі моїй лежить величезний металевий, мабуть, газовий балон.

Поруч крутилася Ліза, Гриша важко дихав, стоячи рачки.

— Ногу не зламала? — Піпл допоміг мені звільнитися.

— А треба було?!

Ліза вдихнула крізь зуби:

— Люблю таку справу, коли всі натовпом одночасно лізуть у рамку, та ще й криво поставлену...

— Вибач, — образився Гриша. — Червону доріжку постелити не встигли.

Усі підводилися, обтрушувалися, розтирали боки. Усі пережили дикий страх і тепер від нього відходили, як від наркозу. Усі поглядали на мене — з дивним виразом на обличчях.

Почав Піпл:

— Ти чого туди пішла сама?

— Її батько мені подзвонив...

— То й що? — вступила Ліза. — Ти навіщо туди пішла сама, тобі набридло жити? Ще й нас підставила...

— Ми ж усе одно збиралися в лікарню...

Вони всі заговорили одночасно. Інструктор підняв руку:

— Тихо!

Він єдиний здавався незворушним.

— Я сказав, тихо... Усі в офіс. Дар’я зі мною. Тільки куфайку надінь.

Дядько Толя, Серго й Іван Іванович повернули голови, коли я увійшла в підземелля. Злегка кивнули й продовжували грати. Вони не міняли пози, взагалі майже не рухалися, тільки ляскали по столу кісточками доміно та зрідка стежили за чимось поглядами.

Інструктор натужно поставив свою ношу на залізну полицю. Балон був дивний: облуплений, синій, з одного боку на ньому був неначе заводський номер, букви й цифри. А з другого — мережка вигадливих символів, яким найкраще місце — в якому-небудь довіднику таємних культів. Балон лежав на візку, до горловини кріпився шланг з манометром.

— Це резервна кріогенна установка, — сказав Інструктор. — Її за технікою безпеки не можна виносити назовні, ніколи.

У підземеллі було зимно, хитливо, блищали голочки інею на стінах. Але мене трясло не від холоду. Хоч як кутайся в куфайку, хоч як насувай на лоба кошлату вушанку, а від спогадів ніде не дінешся. На шиї в мене залишився червоний слід од ланцюжка, і як його пояснити, наприклад, Насті, я ще не придумала.

— Сьогодні настало «ніколи»?

— Сьогодні багато чого настало, — він не мав настрою жартувати. — Ти вирішила, якщо один раз вдався фокус з молоком, то він завжди вдаватиметься?

Я мовчала.

— Сьогоднішній день можеш вважати другим днем народження, — сказав Інструктор.

— Дякую.

— Дякую в кишеню не покладеш! — відгукнувся він з несподіваним сарказмом.

— А що ще?

— Іди сюди...

Услід за ним я підійшла до вкритої інеєм стіни. Він чогось чекав; я неохоче взялася за амулет, стисла в долоні.

Стіна перетворилася на провал. На безодню, в якій клубочився туман. На чорну діру. Я позадкувала і вперше подумала: а Тіням, мабуть, так страшно туди летіти... Що там усередині? У Темному Світі?

— Вони стоять біля порталу й чекають, — сказав Інструктор, ніби читаючи мої думки. — Б’ються, стукають, хочуть увійти. Чують близько вашу кров, радість, любов до життя, для них це як запах хліба для голодного. Хочуть увійти й зжерти, присмоктатися, зігрітися. Мало кому вдається просочитися крізь щілини, портал основну масу все-таки тримає...

Він подивився на охоронців. Ті байдуже стукали кісточками доміно.

— Перший прорив стався в сорок восьмому році, — продовжував Інструктор. — Масовий прорив, у грозу, от як сьогодні. Більшу частину вдалося потім відловити. Але кілька штук залишилися. І відтоді сидять тут. Майже сімдесят років, уявляєш?

— Ні.

— Вони ж безсмертні. Не старіють. Жеруть людське життя, тепло, енергію.

— Сімдесят років?!

— Шістдесят шість, якщо точно. Що більше жеруть — то більше їм хочеться. І то сильніші вони стають. Ми їх називаємо Консервами.

— Отже, цей «лікар»...

— За моїми розрахунками, найперша Тінь, яка до нас проникла. Скільки людей він