Читати книгу - "Постріл із глибин"

— Ваша швидкість також є гарантією безпеки, чи не так?

— Саме так, — підтвердив Самнер. — Щодо субмарин, то їх боятися немає ніяких причин.

Пасажир Оґден Геммонд, організатор у сфері забудови та член Асамблеї штату Нью-Джерсі, запитав представника «Кунард», чи безпечно подорожувати на судні, і отримав таку відповідь: «Цілком безпечно; безпечніше, ніж на трамваях у Нью-Йорку»[239], — не надто влучно, беручи до уваги кількість фатальних транспортних пригод за участі трамваїв у місті.

На борту «Лузитанії» було багато чорних жартів, але всі вони повторювалися з відтінком комфорту та впевненості. «Звичайно, ми знали чутки, які ходили Нью-Йорком, про те, що вони збиралися нас торпедувати, але ми ні на мить у це не вірили, — розповідала Мей Волкер, одна зі стюардес корабля. — Ми тільки жартували з цього приводу, казали, що їм ніколи нас не дістати, що ми занадто швидкі та спритні. Та подорож була така сама, як і будь-яка інша»[240].

Частиною її обов’язків була робота з дітьми пасажирів. «Ми грали в найрізноманітніші ігри на палубі. Кидали кільця. А ще влаштовували для них костюмовані вистави», — розповідала вона. У тих дітей, чий день народження припадав на час подорожі, була вечірка — «невеличка приватна вечірка» з тортом, на якому було ім’я дитини. «Вони проводили на борту незабутній час і насолоджувалися подорожжю».

Під час цього рейсу в неї було багато роботи. Численні британські сім’ї поверталися додому на цьому кораблі, щоб підтримати свою країну в часи війни. Розміри судна та його швидкість слугували їм певною гарантією безпеки. У списку пасажирів значилося 95 дітей та 39 немовлят.

На борт підіймалися цілими родинами. «Кунард» відвела декілька окремих кают першого класу для Пола Кромптона з Філадельфії, його дружини та шістьох дітей — серед них одне немовля, — а також їхньої няньки Дорогі Аллен, 29 років. (У квитках компанії «Кунард» імена дітей не зазначалися — мабуть, так вони мовчки передавали свій протест проти того, що діти подорожували безкоштовно.) Кромптон був кузеном голови компанії «Кунард» Альфреда Аллена Буга — його компанія Booth Group володіла пароплавною компанією. Кромптон очолював підрозділ компанії, який займався шкіряними товарами. Нью-йоркський керівник «Кунард» Самнер привітав родину перед тим, як вони піднялися на борт, та «на власні очі пересвідчився, що їхня подорож проходитиме в комфорті»[241]. На протилежному кінці судна та на одну палубу нижче розмістилася родина Перл із Нью-Йорка: їм дісталися каюти третього класу Е-51, Е-59 та Е-67. Фредерик Перл прямував у Лондон, щоб обійняти посаду в посольстві Америки. З ним також їхали його дружина й четверо дітей, яких супроводжували навіть дві няньки: п’ятирічний син, дві менші дочки та одне немовля. Діти — і немовля теж — розміщувалися разом з няньками в каютах Е-59 та Е-67; батьки ж у відносному спокої — у каюті Е-51. Місіс Перл чекала на ще одну дитину.

Вільям С. Ходжес прямував у Європу з метою зайняти крісло керівника паризького відділу компанії Baldwin Locomotive Works і з собою віз свою дружину та двох маленьких синів. Репортер Times запитав місіс Ходжес, чи боїться вона цієї подорожі, і у відповідь отримав сміх: «Ну якщо ми потонемо, то всі разом».

Батьки їхали до своїх дітей, діти квапилися до батьків. Дружини та батьки нетерпляче чекали повернення до своїх рідних. Наприклад, місіс Артур Лак з Вустера, штат Массачусетс, разом із двома синами — Кеннетом Лаком та Елбріджем Лаком восьми та дев’яти років — їхала до свого чоловіка, інженера гірничих робіт, який чекав на них в Англії. Чому в гущі великих подій завжди є родина з таким невлучним іменем?[242] Це загадка історії.

Серед менш відомих, але не менш видатних пасажирів, які тієї суботи піднялися на борт, була 48-річна жінка з Фармінгтона, штат Коннектикут. Її звали Теодейт Поуп[243], для друзів — Тео. Того ранку її матір та чоловік, на 20 років молодший за неї, приїхали з нею. Матір — щоб провести, а чоловік, Едвін Френд, вирушав з нею разом. У своєму улюбленому оксамитовому капелюсі без крисів, Теодейт була імпозантною жінкою, хоча на зріст була трохи вища за метр п’ятдесят: біляве волосся, округле підборіддя та яскраві сині очі. Погляд у неї був прямий та відвертий — він виражав незалежність, з якою вона йшла життєвим шляхом і через яку відмовилась від того шляху, який був приписаний їй як жінці, вихованій у вищому суспільстві. Її мати одного разу пожалілася: «Ти ніколи не поводишся так, як інші дівчата»[244]. Сучасники називали її новим для тих часів словом феміністка.

Серед друзів Теодейт були художниця Мері Кассатт, Вільям Джеймс та його брат письменник Генрі Джеймс — з останнім у неї були особливо близькі стосунки, і вона навіть назвала на його честь цуценя — Джим-Джем. Вона була однією з небагатьох жінок-архітекторів у США, які досягли успіху. Їй належить конструкція величної будівлі у Фармінгтоні, яку вона назвала Гілл-Стед. Коли Генрі Джеймс уперше побачив будівлю — ще до його знайомства з Теодейт, — йому на думку спала одна з багатьох літературних аналогій архітектурної критики: він порівняв радість, яку відчув, з «короткочасним