Читати книгу - "Постріл із глибин"

ефектом від великої гладенької цукерки, яку без попередження засунули між стиснутих губ у напівпритомну порожнечу»[245]. Теодейт мала й іншу пристрасть: вона була спіритуалісткою та іноді виступала як дослідниця паранормальних явищ. Віра в такі речі була доволі поширена в Британії та Америці на початку XX століття: дошка уїджа[246] тоді була звичною річчю у вітальні, і її нерідко приносили після вечері для імпровізованих сеансів. З початком війни віра в потойбічне життя стала відроджуватися — британці прагнули втішитися тим, що їхні мертві сини якимось чином можуть бути поряд. Інтерес Теодейт до «психічних» досліджень якраз і став причиною їхньої з Едвіном Френдом подорожі в Лондон.

Теодейт була єдиною дитиною в заможній клівлендській родині, тому більшу частину дитинства провела на самоті. Її батько Альфред був магнатом у чорній металургії, а мати Ада — соціалісткою. Вони жили на Юклід-авеню, відомій як Ряд міліонерів. «Не пам’ятаю, щоб я колись сиділа в матері на руках[247], — писала Теодейт. — Батько був настільки зайнятий [робочими] справами, що мені вже виповнилося п’ятнадцять, коли він уперше усвідомив, що втрачає дочку». Свою молодість вона описує як «крайній ступінь того, як зазвичай виглядає життя єдиної дитини», хоча віддає належне самотності, що переривалася нападами страшенної нудьги та депресії — це прищепило їй потужне почуття незалежності. Коли їй було десять, вона почала малювати плани будинків та ескізи фасадів — мріяла, що колись збудує фермерський дім за своїм дизайном і буде там жити.

Для її батьків, які значну частину дня оберталися у вищому суспільстві, Теодейт, без сумніву, була тягарем. У дев’ятнадцять років вона змінила ім’я, яким її нарекли при народженні, — Еффі — на Теодейт. Так звали її бабусю, і вона хотіла таким чином передати свою повагу до відданості цієї жінки квакерському принципу, який ставив духовне вище за матеріальне. Її не цікавив дебют у суспільстві, не цікавило заміжжя — його вона сприймала як стіну, яка закривала всі її амбіції. Золота клітка — так вона називала подружнє життя. Її батьки відправили Теодейт у приватну школу у Фармінгтоні — школу міс Портер для молодих леді, — сподіваючись, що вона повернеться після навчання та займе своє місце серед вершків суспільства. Але Теодейт дуже сподобався Фармінгтон, і вона вирішила залишитися. Вона стала суфражисткою, якось навіть вступила в соціалістичну партію — їй подобалося сердити батька соціалістичними балачками.

Під час тривалої подорожі Європою у 1888-му вона дуже зблизилась із батьком. Він полюбляв подорожувати та колекціонувати твори мистецтва, одним із перших віддавши належне імпресіонізму (у ті часи твори цього напряму суспільство вважало ексцентричними й навіть радикальними). І саме батько запропонував їй подумати про мистецтво як професію для себе. Вони провели багато часу разом, шукаючи по галереях та художніх студіях роботи, які можна було б забрати з собою в Клівленд; тоді вони придбали дві картини Клода Моне. Теодейт робила замальовки архітектурних елементів, які їй подобалися: тут комин, там пілястр. Париж її не зацікавив, і вона навіть описала його як «найбільшу огидну пляму на обличчі землі»[248]. Англія ж її причарувала, особливо милі сільські будинки з занепалим дахом та напівобшитими стінами, але дуже привітними дверима. Тут вона робила замальовки свого бачення ідеального фермерського будинку.

Оскільки архітектура була галуззю, закритою для жінок, Теодейт мусила здобувати архітектурну освіту самостійно, починаючи з приватних уроків у членів кафедри мистецтв Принстонського університету. З допомогою батька вона придбала будинок у Фармінгтоні з 42 акрами землі. Батьки, за її вмовляннями, погодилися відійти від справ, переїхати у Фармінгтон і спорудити там будинок, де виставлятиметься колекція Альфреда, у якій, крім двох робіт Моне, були також картини Вістлера та Деґа. Батько запропонував їй розробити план будинку під керівництвом професійного архітектора. Вона обрала компанію McKim, Mead & White, яка погодилися завдяки, без сумніву, багатству Альфреда. Після цього Теодейт написала листа одному з засновників компанії, Вільяму Резерфорду Міду, показавши себе як жінку з сильним, ба навіть владним характером. Вона писала: «З огляду на те, що це мій проект, саме я буду вирішувати всі деталі щодо нього, а також усі більші проблеми, що можуть виникнути... Тобто це буде будинок Поуп, а не Маккіма, Міда та Вайта»[249].

Розробка проекту та процес будівництва стали для Теодейт її архітектурною освітою. Але до 1900 року цей проект зовсім її виснажив, і у своєму щоденнику вона писала: «Я вичавила свою душу насухо... задля батьківського дому»[250].

У 1910-му вона вже була справжнім архітектором і скоро стала відомою як перша в Коннектикут! жінка-архітектор із ліцензією. Через три роки, у серпні 1913-го, її батько помер від крововиливу в мозок. Це був страшний удар, і в цьому горі вона вирішила побудувати підготовчу школу для хлопчиків, щоб ушанувати його пам’ять. Але та школа мала відрізнятися від усіх інших, які він знав протягом свого життя. Вона уявляла собі, що територія школи, тобто кампус, буде копією маленького містечка в Новій Англії, з крамницями, ратушею, поштою та фермою. Вона хотіла зробити наголос на вихованні характеру хлопців: у школі вони мали присвячувати значну частину дня «суспільним роботам», працюючи на фермі та в крамницях. Під час робіт вони також учитимуться теслярства та графіки. Її ідеї відповідали течії мистецтв та ремесла, яка в ті часи набирала популярності. Ця течія базувалася на тому, що така робота приносить задоволення та є вирішенням проблеми дегуманізації в індустріальній революції. У 1910 році вона захопила всю Америку — створювалися такі організації, як Roycrofters пасажира корабля Елберта Хаббарда, з’являлися нові та прості підходи до дизайну, що яскраво виявились у меблях Густава Стіклі та простих справних будинках у так званому стилі мистецтва