Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

Особливо замість контрольної.

— Допоможемо.

— Обов'язково допоможемо! — закричали хлопчики й дівчатка.

— А кого треба ловити? — запитав тихий Діма Аксьонов.

— Небезпечних злочинців, котрі магазин пограбували, — пояснив Діма Олейников.

— Або банк взяли! — додав Готовкін. — Спіймаємо запросто.

— З небезпечними злочинцями ми поки зачекаємо, — мовив професор Баринов. — А от один хлопчик пропав, і його треба знайти. Вся міліція з ніг збилась.

— Який хлопчик? З якого класу?

— Дошкільня.

— Дошкільня… Кому він потрібен?

— Значить, комусь потрібен, коли його три дні вдома нема, — відповів професор Баринов. — Я прошу представників вашого класу пройти до кабінету директора. Там сидить майор з міліції. Він вам усе пояснить.

Представників виявилось душ тридцять. Тобто ввесь клас. А майор виявився… чи виявилась жінкою. Її звали Гуля Курбанівна. Вона сказала:

— От скільки у мене помічників. Діти, у нас хлопчик загубився у вашому районі. А це сидить його бабуся.

— Не загубився, — мовила бабуся. — Його вкрали.

— Знову ви за своє, — сказала Гуля Курбанівна. — Не крадуть у нас дітей.

— У вас не крадуть! — відповіла бабуся. — Бо ваші діти нікому не потрібні. А у нас крадуть.

— А ваші діти кому потрібні?

— Наші діти усім потрібні. Бо мій хлопчик не простий. Це дитина геніальна, майбутній вчений. Тисячі наукових відкриттів. Або він скрипаль — переможець конкурсів. Таких дітей у Москві, може, всього троє на вісім мільйонів.

— Сил моїх більше нема, — сказала Гуля Курбанівна. — Діти, професор Баринов вважає, що цю справу можна вам доручити. Можна?

— Можна, — відповіли діти.

— Займіться Олександрою Семенівною.

— Самі не можуть, — сказала Олександра Семенівна, — тимурівцям доручають.

— Еге ж, доручаємо, — відповіла Гуля Курбанівна, — бо ці тимурівці вже багато корисного зробили.

Вона звернулась до дітей:

— Все, діти. Ось моя візитна картка. Там усі телефони та адреси. Бажаю вам успіху.

Візитна картка була така:

«Разитова Гуля Курбанівна.

Співробітник Московського управління міліції. Майор.

Телефон: 28–22–88».

Гуля Курбанівна вже хотіла йти, але професор Баринов затримав її:

— Давайте вирішимо питання про службове приміщення. У вас є таке?

— У нас є! — вигукнув Валера Готовкін. — У мене вдома таке приміщення. Бабуся і обідом нагодує. І дідусь у нас службовий.

— Ніяких бабусь і дідусів]— сказав професор. — Наші інструкції дозволяють залучати до роботи тат і мам, І тільки. Бабусі та дідусі, як правило, занадто пестять дітей і опікають.

— Тоді у нас немає службового приміщення, — сказали діти.

— Отже, попросимо замовника виділити. Нехай міліція потурбується. А поки починайте працювати тут. Ставте питання до Олександри Семенівни.

Діти затихли, зосередившись, подумали й почали ставити питання:

— Як звуть хлопчика?

— Альоша Воджаєвич.

— Чому Воджаєвич?

— У нього тато іноземець. Воджа Утема. Вони з мамою нині в Індонезії.

— До дитячого садка він ходить?

— Ні. Він домашній.

— Чи шукав його службовий собака?

— Шукав. Дійшов до парку культури й заплутався. Наш Альоша не простий хлопчик, особливий.

— Чому ви гадаєте, що особливий?

— Тому що гадаю. Він уже зараз розмовляє по-індонезійськи, вчить англійську, малює, катається на ковзанах, грає на арфі з вчителькою, рахує… до ста.

— Чи вміє він мити посуд?

— Чи вміє він допомагати по господарству?

— Ви що, глузуєте? Анітрошечки. У нього ж бабуся є. Ми його у вчені готуємо, а не в хатні робітниці.

Діти поставили ще кілька питань і пішли в клас радитись. Виникло декілька версій. Різко, виступив Олейников:

— Я гадаю, його викрала іноземна вояччина. Полювання за мозком. Їм потрібні вчені і таланти.

— Потрібен він отій вояччині! — заперечив Готовкін. — Подумаєш, геній, рахує до ста!

— Коли б умів варити і прати, його могли вкрасти студенти, — висловила версію Маша Філіпенко.

— Навіщо? — не збагнув Аксьонов.

— З метою використання по господарству. А коли він нічого не вміє, я гадаю, нікому він не потрібен. Найімовірніше заблукав десь у місті. І на вокзалі мешкав серед добрих людей.

Та Олейников наполягав на вояччині:

— Коли б він заблукав, він уже давно б розшукався. Його викрали, щоб на що-небудь обміняти. На якогось американського Штірліца.

— Гаразд, — сказала Маша. — Ми перевіримо всі версії.

Вона повернулась у кабінет директора до Олександри Семенівни:

— У вас є фотокартка хлопчика?

— З собою нема. Вдома скільки завгодно.

— А ми для вас підшукали службове приміщення, — сказав професор Баринов. — Неподалік.

— У районному відділенні міліції, — сказала Гуля Курбанівна. — Дійте, діти. Директор школи на три дні звільнив вас від уроків.

— Ура! — загорлали школярі.

Вони негайно попрощались із Катериною Ричардівною, напнули пальта і куртки і подались до службового приміщення. То було у районному відділенні міліції, у дворі. Вікна у сад. Поважні молоді міліціонери поглядали на них, але ні про що не розпитували.

Діти повсідались на дерев'яних диванах уздовж стінки й почали радитись.

— То ти наполягаєш на вояччині? — запитала Маша Філіпенко Олейникова.