Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

уподобали молоді пари середнього класу. Вони мали наш фірмовий знак: білі стіни, віконні рами, віконниці та двері темно-синього кольору і солом’яні стріхи.

Наприкінці п’ятдесятих Хуліан часто літав в Аргентину — то були таємні виправи, які нотувалися у другій звітності при допомозі відомого лише йому шифру, бо, як він мені пояснив, то були військові справи. Ця практика подвійної бухгалтерії, яка довела до руїни мого батька, терзатиме мене усі роки моїх стосунків з Хуліаном. Хуан Перон перебував у вигнанні, переїжджаючи з однієї країни в іншу, на зміну йому прийшли правителі, що мали на меті перекреслити його спадок і покінчити з будь-якою опозицією. Мені не треба було розгадувати шифр, аби здогадатися, що Хуліанові поїздки були пов’язані з корупційними грошима й урядовцями, які виконували таємні місії.

Він також почав літати на Кубу і в Маямі, так само часто, як в Аргентину, але ці відрядження не були пов’язані з військовою таємницю, тож ми їх обговорювали. Через його цілком заслужену репутацію відважного льотчика його найняла мафія, чия кримінальна імперія з двадцятих років процвітала на Кубі під протекцією диктатури Фульхенсіо Батісти: мафіозі контролювали казино, кабаре, борделі, готелі, наркобізнес, легко підкуповуючи владу. Хуліан перевозив спиртне, наркотики, дівчат і здійснював ще деякі добре оплачувані послуги. Та іноді він перевозив зброю, яку через підпільні канали мали доправити повстанцям Фіделя Кастро, які боролися за те, щоб скинути Батісту.

— Отже ти служиш двом ворогам. Якщо тебе викриють, то я не хочу навіть думати, що з тобою зроблять, — остерегла я його.

Однак він запевнив мене, що йому нічого не загрожує, він добре знає що робить.

Одного разу, коли я поїхала з ним, ми поселилися в новому розкішному готелі «Рів’єра» на запрошення хвалькуватих, веселих і гостинних типів, які навіть дали мені купу фішок, щоб я розважилася, роблячи ставки в казино, поки Хуліан щось для них робитиме. Про те, що вони з мафії, я дізналася лише через кілька років, упізнавши фото знаменитого гангстера Лакі Лучіано, опубліковане з нагоди його грандіозного похорону в Нью-Йорку.

У ті дні в Гавані я грала й програвала в рулетку, заколисувана голосом Френка Сінатри, який співав наживо, засмагала біля готельного басейну, де хизувалися вродливі й кокетливі жінки у міні-бікіні, попивала рожеве мартіні у славнозвісному кабаре «Тропікана» і танцювала на дискотеках в несамовитому афрокубинському ритмі, який завоював повсюдну популярність, у товаристві супутників на одну ніч. Один з моїх амфітріонів, який, либонь, був верховодою в злочинному світі, запросив мене на прийом у президентський палац, де Батіста на привітання поцілував мені руку, а вулиці в той час патрулювали військові автомобілі. Ніхто не уявляв, що вічна кубинська оргія незабаром скінчиться.

З огляду на ті пачки грошей, які Хуліан зазвичай клав до сейфа, бо не міг покласти їх у банк, не привернувши до себе уваги, я порадила йому купити ще один літак — виключно для перевезення туристів і бізнесменів — і найняти надійних пілотів: законний, чистий і дуже рентабельний бізнес. Я запропонувала, що половину грошей дам зі своїх заощаджень, якщо ми нотаріально завіримо мою участь як ділового партнера. Хуліан розлютився, бо я не вірила його чесному слову, та врешті поступився, бо ідея йому сподобалася. Комерційна авіація залежала від наявних аеропортів, які досі можна було перелічити на пальцях однієї руки, а літаки-амфібії могли дістатися будь-куди, де було достатньо води.

Так з’явилася приватна компанія «Air Gaviota», яка з часом, коли ми матимемо кілька літаків, зв’яже більшу частину вітчизняної території. Таким чином я, хоча й не прагнула цього, здійснила те, про що мій батько мріяв ще до мого народження — вкладати гроші в літаки. Я часто їздила в столицю, де нам довелося відкрити офіс, бо в цій країні все централізовано: те, що відбувається не там, наче й не існує. Однак Хуліан втратив до компанії інтерес, щойно вона була організована, бо в ній йому бракувало ризику і пов’язаного з ним збудження: рутина була призначенням інших пілотів, а йому подавай подвиги. Ці прибутки заносилися в офіційну бухгалтерську звітність, і половина належала мені.

Із роками Хуліан не втратив ані крихти своєї життєвої сили, яка давала змогу йому пиячити, як пірат, сидіти за штурвалом літака сорок годин без сну, брати участь у змаганнях з конкуру і грати кілька партій у сквош за один ранок. Не пом’якшав і його крутий норов, що спалахував, як порох, від кожної дрібної іскри, але бити мене він перестав. Я була хранителькою його таємниць і могла завдати йому великої шкоди.

— Добре подумай, Віолето! Якщо ти мене кинеш, мені доведеться тебе вбити! — крикнув він мені якось.

— Ти також добре подумай, Хуліане, бо одними погрозами ти мене не втримаєш! — крикнула я йому у відповідь.

Ми уклали перемир’я на невизначений час, і я змирилася з необхідністю пити заспокійливі та снодійні таблетки.

Чого я боялася? Боялася Хуліанових вибухів гніву, сварок не на життя, а на смерть у присутності дітей, які в Хуана Мартіна провокували напади астми і мігрені, та своєї слабкості, через яку я потрапляла в розставлені Хуліаном пастки, нерозважливо йшла на примирення і прощала його. Боялася, що його «завдання» доведуть його до в’язниці або смерті; боялася, що контролюючі органи виявлять другу бухгалтерську звітність; боялася, що зароб­лені ним гроші є скроплені людською кров’ю; боялася підозрілих людей, які телефонували йому серед ночі, і боялася, що від тих злочинців він набереться недоброго. Натомість Хуліан не боявся нікого і нічого. Він народився під щасливою зіркою, багато років безкарно ходив по лезу ножа, він був нездоланний.

У новорічну ніч 1958 року Фульхенсіо Батіста утік на двох літаках зі своїми найближчими поплічниками і сотнею мільйонів доларів, які гарантували йому золоте вигнання. В останні дні диктатури, коли в повітрі відчувалося, що ґерільєрос вже ніщо не спинить, Хуліан Браво літав у Маямі і назад, перевозячи втікачів, гроші і деяких мафіозі з їхніми любасками. Дуже скоро революціонери захопили увесь острів і почали ставити до стінки як політичних супротивників, так і тих, хто незаконно збагатився під час диктатури, заповзявшись знищити корупцію і покінчити із царством пороку. Сексуальний туризм американців припинився, і мафія покинула свої борделі й казино: Куба вже не була рентабельною.

Хуліан переніс свою штаб-квартиру в Маямі, але я відмовилася покинути мою роботу в «Рустикальних домах» і «Air Gaviota», мого брата, друзів, мій дім і моє життя в Сакраменто заради того, щоб поїхати і жити, як туристка, в місті,