Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

вони мене востаннє бачили. Мати скрикнула, чоловік в інвалідному візку силкувався повернути голову. Він ще не второпав, що діється. Матір розвернула його до порогу, коло якого я стояв, не наважуючись ступити крок далі. Він хотів роздивитись мене. Він нічого не сказав, тільки його запалими, вкритими заростом щоками покотилися сльози. А ще брат і сестра. Брат подібний до мене, а так нічого спільного, навіть прізвища різні. Ми посиділи, спільна вечеря, більше в мовчанні, ніж спілкуючись. Брат і сестра роздивлялись мене, як своєрідний музейний експонат. Усиновивши, тітка переписала себе і мене на свою матір.

Він був упевнений, що батьки забули про нього, зреклися так само, як він їх, тоді як вони слали йому листи, докладали зусиль, щоб витягнути його, проте жодна звістка не дійшла за призначенням, про що не здогадувалися ні вони, ні тим більше він. Так вийшло велике непорозуміння: вони ще довго не могли пробачити собі, гадаючи, що він зачаїв образу, доки життя — адже були іще молоді, а він у них первістком — не взяло свого, тоді як він... Ні, він нічого не гадав. Тітка врятувала його від сиротинця, від одного з тих похмурих державних закладів, куди забирали дітей без батьків, а також дітей у батьків; так-так, про це друге не говорилося, воно випливло згодом, коли спалахнула боротьба за архіви: активісти не дали сховати їх, цього разу під іншим гербом і грифом, і врешті все було оприлюднено. Невдовзі він отримав змогу ознайомитися з паперами, що стосувались особисто його; там він і натрапив на всю ретельно збережену кореспонденцію. Листи він міг забрати, однак не зробив цього: вони були нікому не потрібні, а тепер, по стількох роках, він їх також не потребував.

— Й ось я сів і поїхав геть. Тупе ниття, наче від удару важким предметом. А що Ви хочете? Стільки років!

Усе своє дотеперішнє зріле життя він відтюхав на фабриці.

— Я міг зробити кар’єру, проте обрав шлях звичайного робітника. Це ж не Ви малювали? — це останнє він запитав з розгубленням, невідомо на що більше сподіваючись — на підтвердження чи спростування.

...Кілька разів ми влаштовували забаву: один мазок клав Антон, один я: «От бачиш, у тебе все виходить». Він підтримував мою руку, легенько ведучи її. Він вірив у те, що людина мусить знайти себе і посприяти зробити це іншій. Сенс життя — в тому, аби розкритися...

— У Вас буде трошки вільного часу?

Я завагалася.

— Я хотів би запросити Вас.

— Ми хочемо запросити Вас, — переклала його супутниця.

Його долоня лягла на мою, я відчула, як її тепло передається мені.

Щось у ньому квапило його, тоді як сам він, здавалося, не поспішав. І лише познайомившись із ним ближче, можна було зауважити, як дорого він оплачував показну неквапність свого життя.

Наче заповнював собою розрив, тримаючи два кінці невидимого канату.

Так народилось розпʼяття.

Антін зобразив людину. Ісус мовби йшов здаля, наче не існувало стіни, на якій його намальовано. Він рухався назустріч роздивляльникові, подібно до перехожого. Хрест — тінь, відкинута його постаттю. Якоїсь миті зʼявлялося відчуття, буцім ти також ідеш. Ось ви зараз зустрінетеся. Хоча я дивилася на зображення, у фокусі завжди був момент зустрічі. Хвилювання, чекання, радість і... страх, що вона не відбудеться. Невже ми байдуже розминемося, як чужі, випадкові, сторонні? Якщо ж ні, то що нас єднає? Що спільного між нами? Що ми можемо сказати одне одному? Чи потрібно що-небудь казати? Що означатиме наше мовчання? Зринало враження, ніби я вже десь бачила його, — таке саме, як від портретів у його помешканні. Тоді ще не було жінки з дитиною. Мені не відомо, чи вона була від початку частиною задуму. Я не встигла запитати Антона. Я нічого не знаю про це. Я багато чого не встигла.

Мені хотілось завмерти, не рухатися — годину, дві, вічність, зосередившись на моменті зустрічі — зібратися, підготуватись, не знаю.

Час, що зібгався в кім’ях.

Пожмаканий аркуш паперу.

Грудка землі, що глухо розбилась об віко.

Човен відштовхується від пірсу.

Більше нікого немає, тільки мартини віддалік здіймаються і ячать, кружляючи над водою.

Працівник, в якого ми взяли весла, спостерігає за нами.

Вутле суденце з деревʼяними лавами, з якого облущилась фарба. Одна лава — для веслувальника, друга — для пасажирів.

Першим заходить Антін, кладе весла і подає мені руку.

Чути, як плюскають хвильки.

Весло занурюється у воду.

Тоді робить півоберта у повітрі.

Вода скрапує сріблястими перлинками.

Не знаю, чому саме того ранку. Якось Антін сказав:

— Якби потрібно було обрати найфатальніше й одночасно найбезглуздіше ремесло, я назвав би перегортувача календарних аркушів. Годинникаря згинці над стисненим до розміру крихітної пружинки часом. Година триває шістдесят хвилин, хвилина — стільки ж секунд... Що вони означають? Час — те, як ми його відчуваємо.

— Чому для тебе це так важливо?

— А в тебе так не було?

— Як?

— Коли один і той самий час то збігав, так що ти не встигала кліпнути оком, то рухався повільніше від черепахи.

— Ні.

— Це починалося разом з прокиданням, коли ми нікуди не вирушали. В такі неділі мати любила поніжитися в ліжку, комплексуючи, що подає мені ненайкращий приклад. Тоді як мені не спалося. Я вставав і сновигав по хаті, доки вона врешті з’являлася в дверях своєї спальні. На кухні мати жонґлювала баняками, тарілками, черпаком, я уявляв її героїнею якого-небудь мюзиклу. Не маю поняття, що уявляла при цьому собі вона. Ложку вівсянки я жував довго і безапетитно, аж мати стурбовано запитувала: «З тобою все гаразд?». — «Авжеж». — «Тільки не надумай мені захворіти!» На моє превелике розчарування, доки я якомога повільніше снідав, спливало лише півгодини. Мати не розуміла моїх проблем. «Куди він подівся?» Не було потреби уточнювати, хто. Вона говорила про час, як про живу істоту, свавільну й непередбачувану. Тридцять хвилин, а я так ретельно жував! Дві з половиною години перетворювались на справжні тортури, тоді як сорок хвилин моєї улюбленої програми, якої я не міг дочекатися, випаровувались, як лід на липневій спеці. «Піди полови метеликів», — казала мати, коли хотіла поговорити з кимось без моєї присутності. Не підготувавшись до занять, я відпрошувався в туалет, де бовванів біля вікна, що виходило на порожнє, наче воно вимерло, подвір’я. До класу я повертався, напʼяливши маску страждальця, якому звело шлунок. «На, з’їж», — вчителька географії простягнула мені таблетку. Вона носила в торбі цілу аптечку. Напевно, в неї були піґулки і від малярії, і від дизентерії,