Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Червнева злива, Тимофій Гаврилов

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

161
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 123
Перейти на сторінку:
довше, можна було побачити, що шлях, яким вона рухається, — русло всохлої річки.

— «Офелія».

— Хто це?

— Моя жінка.

— Її звали Офелія?

— Ні.

— Яке дивне ім’я!

Антін розповів мені про Рембо і Гайма. Він портретував її з пам’яті. Здавалося, наче Офелія зупинилася, відчувши на собі мій погляд. Ще мить, і вона обернеться.

Вони не вірили власним очам, наче перед ними марево. Чужинець фотографував розпис фрагмент за фрагментом, поквапливо, мовби той зараз розсотається.

З фрагментів він отримував цілісні панорами, він завжди так робив. Щоправда, досі він використовував свій метод на відкритому просторі — засніжені хребти гір, морські краєвиди, савана (так, він був в Африці, йому пощастило сфотографувати лева). Якщо резервувати літній відпочинок до Різдва, туристичні аґенції пропонують значні знижки. Різдво вони святкують у своєму містечку, хоча чимало його знайомих відлітають у південні широти — туди, де тепло і небо не шкодує сонця. Вже років пʼятнадцять, як це ввійшло в моду. Під Різдво їхнє містечко на третину порожніє. Він пригорнув свою супутницю.

В нього їх ціла колекція, неперевершених панорам. Фотошпалери у вітальні — його витвір. Вони вмощуються на дивані, серед пальм і морських хвиль, і дивляться, як шумує солона вода. Чудовий спосіб розпружитися. Якщо прислухатися, можна вловити голос синьо-зеленого моря. Тоді накочуються хвилі спогадів, таке дуже зцілює. Гармонія... Людина прагне її, сама ж постійно руйнуючи. Хоча... За великим рахунком, тепер вони подорожують більше, ніж колись.

— Раніше про таке й не мріялося.

Він сперся спиною на дерев’яну підпору. Збиті навхрест жердини скріплювали саморобну конструкцію.

Він не фанат архітектури — сакральної не більше, ніж будь-якої іншої, його стихія — природа. Сюди його привело щось геть інше.

— Взагалі, якщо Вам цікаво, я невіруючий. Але й не атеїст. Якщо людина невіруюча, її відразу сприймають за атеїста. Я не хочу мати з ними нічого спільного. Мені чужа войовничість, з якою ці люди ставляться до релігій. По суті, це той самий фундаменталізм, тільки навиворіт. А я... Я просто не знаю. Я довго думав над цим. На кожний арґумент на користь існування Бога я наведу сто арґументів проти, і навпаки. Після Освенціма я не можу молитися. Не можу і все. Це не для мене. Скільки у Вашій країні загинуло від Голодомору? Пояснювати, що це — Божий промисел і Господь свідомий, навіщо так чинить, — безвідповідальна Heuchelei.

— Heuchelei, — його супутниця склацнула пальцями, шукаючи відповідник. — Фарисейство. Він каже, що це — фарисейство.

— Примітивна спроба перекласти відповідальність за злочини на когось, кого годі притягти до відповідальності. Я вірю в те, що ось ми тут зараз стоїмо. Ви, я і вона. Ми не знаємо, що буде завтра. Проте я добре памʼятаю, що було вчора.

Свого часу він мріяв стати професійним фотографом. Він показав руки з посіченими, мов деревна кора, долонями.

— Фотоапарат таких слідів, повірте мені, не залишає.

Свою першу фотокамеру він виграв на міжшкільній вікторині, жодного разу не схибивши. Світлини виходили не надто якісні, плівку доводилося купувати про запас, зате в школі ніхто не мав навіть такого. Він документував класні екскурсії, його роботи ілюстрували шкільну стіннівку. Він пишався бачити своє прізвище, він ще тоді не знав, що воно не його. Певною мірою, фотоапарат забезпечував йому упривілейоване становище — своєрідний талісман. І п’ятірки йому ставили рідше.

— П’ятірка — найгірша оцінка.

Я кивнула:

— В нас — навпаки.

— Він знає це, — його співрозмовниця привітно всміхнулася.

— Потім фотоапарат зламався. Мої намагання полагодити остаточно доконали його — капут. Мене ніхто не попередив, що такого не треба робити, а сам я ще не доріс. Я торував свій шлях, навчаючись більше на своїх, інколи ж на чужих помилках. У людини є ця феноменальна здатність — вчитися, робити висновки. Коли одного разу я сказав про це нашому наставникові, він глипнув на мене поверх окулярів, насилу звівши брови, наче то не брови, а цеглини, і нічого не відповів. Нічогісінько. Запитання, на які найдужче кортіло почути відповідь, залишалися без коментарів. Проте того разу я не на жарт злякався. Мені здалося, що брови-цеглини зараз впадуть і від струсу зійде з осі Земля. Він брав участь у французькому русі Опору, діставшись туди через Персію і Китай, з китайського порту до Північної Африки, через Ґібралтар до франкістської Іспанії, а звідти по воді в Марсель; у нього й кличка була «німець». З Франції, де сильно полівішав, повернувся до Східної Німеччини, у своє розбомблене сільце, до купки попелу і обгорілого кістяка такого, як ось цей, храму, мов людського скелета, а потім переїхав до нашого містечка, де до самої смерті остерігався провокацій від тих, чиї ідеї сповідував. Під час війни йому доводилося нап’ялювати уніформу зі свастикою, він натренувався викидати руку так, що не залишалося сумнівів, ні, він не був чарівником, трохи акторських здібностей плюс дрібка зухвальства. Його рятувало вміння імпровізувати. Підлітком мріяв про велику сцену, натомість довелося виконувати невеличкі брудні завдання — ніколи не знаєш, якої миті талант стане в пригоді. «Так, я вбивав. Ось цими руками...» Ні, ворога він не боявся. Страшно, коли ворог — твій друг.

У майстерні, куди заніс фотоапарат, йому сказали навідатися через місяць. Той місяць тягнувся, як десять років. Потрібної деталі не надійшло ні тоді, ні через наступні два місяці, ні через рік.

— Фотоапарат був єдиною втіхою, крихітним віконцем у світ. Вони підсунули мені папір, і я підписав його. Знаєте, мені ще не було й десяти. Мене усиновила й виховувала тітка, рідна сестра мого батька. Вона так ніколи й не вийшла заміж — підозрюю, через цю історію. Мама стрибнула, а я побоявся. Батьки подавали розпачливо-заохочувальні сигнали. Будинок, в якому ми мешкали на другому поверсі, опинився на межі зон, вікна батьківської спальні та нашої кухні виходили в іншу країну. Батьки могли залишитися, я не знаю, як би тоді все склалося. Невдовзі будинок знесли, якийсь час ми мешкали в тітки, доки врешті вона розміняла житло, і ми назавжди покинули Берлін.

— Я Вас не втомлюю?

Я похитала головою.

Тридцять років. Тисячі людей покидали все і їхали, десятки тисяч. Вісімдесят дев’ятий рік, дев’ятдесятий. Все діялося надто швидко, наче в прискореній зйомці. Нарешті це було можливо.

— Я теж вирушив. Батьки ще жили, я не впізнав їх. На мене дивилися чужі мені люди. Колись вони були цілком інакшими. Не знаю, що спотворило їх більше — моя пам’ять чи час. Вони мене, звісно, впізнали, хоча я мало чим нагадував того хлопчика, яким

1 ... 38 39 40 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"