Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

гарні оченята має ця трава! Ця рослина на цій землі людей зветься «вікоспомином», сімбельмине, бо цвіте в усі пори року і виростає на тому місці, де спочивають мертві. Узріть же! Ми наближаємося до величних курганів, де покояться Теоденові предки.

— Сім могильників ліворуч і дев'ять — праворуч, — озвався Араґорн. — Багато людських життів добігло кінця, відколи було збудовано ці золоті хороми.

— Відтоді червоне листя в моєму рідному Морок-лісі облітало п'ятсот разів, — сказав Леґолас, — але для нас це — не довго.

— А для Вершників Марки це події такої давнини, — продовжив Араґорн, — що спорудження цих хоромів залишилося тільки пісенним спогадом, тоді як попередні віки згубилися в імлі часу. Нині вони називають цю землю своїм домом, своєю власністю, і мова їхня відрізняється від мови їхніх північних родичів.

Потому він почав тихо наспівувати неквапливою мовою, невідомою ні ельфові, ні ґному; та вони прислухалися, бо в ній була чарівлива мелодійність.

— Це, гадаю, і є мова рогіримів, — здогадався Леґолас, — бо вона схожа на саму цю землю: почасти родюча і простора, почасти непоступлива та сувора, як гори. Проте я не можу зрозуміти, про що ця пісня, — знаю тільки, що її переповнює смуток смертних людей.

— Спільною мовою це звучатиме так, — відповів Араґорн, — якщо мені вдасться точно її відтворити.

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут?

Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий?

Руки на арфових струнах, і багаття червоні?

Де та весна, урожаї, де пшеничні гони?

Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі;

На Захід за пагорби дні, мов тінь, відчалили в тузі.

Хто збере димовій тих лісів згорілих,

Чи угледить ті роки, що при Морі стрілись?

Так у давні часи висловлювався в Рогані один забутий поет, пригадуючи, яким високим і вродливим був Еорл Юний, який приїхав сюди з Півночі; а на ногах його скакуна Феларофа, пращура коней, були крила. Про це тутешні люди досі співають вечорами.

Отак розмовляючи, мандрівники проминули принишклі могильники. Їдучи звивистою стежкою вгору по зелених схилах пагорбів, вони нарешті дісталися до широких, овіяних вітром стін при брамі Едораса.

Там сиділо багато воїнів у блискучих обладунках, і вони нараз скочили на рівні, перегородивши подорожнім шлях своїми списами.

— Стійте, чужинці, нам не відомі! — гукнули вартові мовою Вершницької Марки, випитуючи імена та мету відвідин новоприбулих.

Їхні очі видавали подив, але приязні в поглядах було мало: вони похмуро дивилися на Ґандальфа.

— Добре я розумію мову вашу, — відповів той їхньою говіркою, — і мало хто з чужинців може цим похвалитися. Чому-бо ви не говорите спільною мовою, як те заведено на Заході, якщо хочете, щоби вам відповідали?

— Так велить Король Теоден: у цю браму ввійде лише той, хто знає нашу мову та є нашим другом, — відказав один із охоронців. — У дні війни ми не запрошуємо до нас нікого, крім власного народу і тих, хто приходить із Мундбурґа, що в землі Ґондор. Хто ви, що так необачно проїхали рівниною і так дивно вдягнуті, проте маєте коней, схожих на наших? Довго ми стоїмо тут на чатах і стежимо за вами здалеку. Ніколи раніше не траплялися нам ані такі дивні вершники, ні такі горді коні, як той, що несе тебе. Він один із меарасів, або ж наші очі хиблять, уведені в оману чарами. Скажи нам, чи ти, бува, не чарівник, не Саруманів шпигун чи не примара, створена його вмінням? Відповідай негайно!

— Ми не примари, — сказав Араґорн, — і твої очі тебе не обдурюють. Адже це справді ваші коні — ті, на яких ми приїхали, і ти, гадаю, добре це знав од початку. Та злодій ледве чи повернув би їх назад до стайні. Ось Газуфел і Арод, яких Еомер, Третій Маршал Марки, позичив нам якихось два дні тому. Тепер ми їх віддаємо, як і обіцяли йому. Невже Еомер не повернувся і не попередив вас про наш приїзд?

В очах у вартового промайнула тривога.

— Про Еомера мені нічого вам сказати, — відповів він. — Якщо те, що ви розповідаєте, — правда, тоді Теоден, безперечно, чув про це. Можливо, ваш приїзд і не геть несподіваний. Лише дві ночі тому до нас прибув Змієязикий і оголосив, що, за Теоденовим наказом, жоден чужинець не сміє ввійти в цю браму.

— Змієязикий? — перепитав Ґандальф, пронизливо зиркнувши на вартового. — Тоді можеш не продовжувати! Я маю справу не до Змієязикого, а до самого Володаря Марки. І поспішаю. Може, ти доповіси йому чи пошлеш кого-небудь доповісти про наш приїзд?

Чарівникові очі аж виблискували попід густими бровами, коли він звернув свій погляд на вартового.

— Так, я піду, — відказав той. — Але які ймення повинен я назвати? Що я розповім про тебе? Ти виглядаєш старим і стомленим, але всередині, ручуся, приховуєш підступ і нещадність.

— Ти правильно бачиш і мовиш, — сказав чарівник. — Я-бо Ґандальф. Я повернувся. І — глянь! — привів назад коня. Ось Тіньогрив Могутній, якого не змогла впокорити нічия рука. І ось поруч зі мною Араґорн, Араторнів син, спадкоємець Королів, і шлях його стелиться до Мундбурґа. Ось також ельф Леґолас і ґном Ґімлі — наші побратими. Іди ж до свого господаря і скажи, що ми біля його брами і хотіли би поговорити з ним, якщо він дозволить нам увійти до його хоромів.

— Дивні ймення ви назвали! Та я оголошу їх Володареві, а вам перекажу його волю, — відказав вартовий. — Зачекайте тут, і я принесу вам таку відповідь, яку він зволить дати. Проте не сподівайтеся на велику ласку! Дні нині похмурі.

Роганець хутко пішов геть, залишивши чужинців під пильною охороною своїх товаришів.

За якусь часину він повернувся.

— Ідіть за мною! Теоден дозволив вам увійти, проте будь-яку зброю, хоч би то була і проста патериця, вам доведеться залишити біля порога. Воротарі наглянуть за нею.

Темна брама розчахнулася. Подорожні ввійшли, крокуючи вервечкою слідом за своїм провідником. Перед ними була широка стежка, вимощена обтесаним камінням, яка то вилась угору, то піднімалася короткими прольотами добре викладених східців. Вони проминули численні дерев'яні будинки і темні двері. Уздовж стежки в кам'яному жолобі тік струмок чистої води, що іскрилась і дзюрчала. Незабаром