Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

гості були вже на маківці пагорба. Там понад зеленою терасою височів поміст, біля основи якого бриніло іскристе джерело, що било з каменя, вирізьбленого в подобі кінської голови; нижче була широка купіль, звідки витікала вода, що живила струмок. З зеленої тераси вгору вели камінні сходи, високі та широкі, а обабіч верхньої сходинки було вирізьблено кам'яні сидіння. Там теж сиділи вартові, а на колінах у них лежали оголені мечі. Їхнє золотаве волосся на рівні плечей було зібрано в коси; на зелених щитах — зображено сонце, а довгі лати були начищені до блиску; коли вартові підвелися, то здалися вищими, ніж звичайні смертні люди.

— Ось, двері перед вами, — сказав мандрівникам їхніх провідник. — Я мушу повертатися до обов'язків вартового при брамі. Прощавайте! Нехай Володар Марки буде до вас прихильним!

Він повернувся і хутко пішов назад. Решта піднялася довгими сходами під пильними поглядами вартових, котрі мовчки стояли вгорі й не зронили жодного слова, доки Ґандальф ступив на мощену терасу над сходами. Тоді раптом вони дзвінкими голосами поважно привітали гостей власною мовою.

— Вітання прибулим іздалеку! — сказали вартові, повернувши мечі руків'ями до подорожніх на знак мирних намірів.

Зелені самоцвіти засяяли на сонці. Потому один із охоронців виступив уперед і заговорив спільною мовою.

— Я воротар Теодена, — мовив він. — Звати мене Гама. Прошу вас скласти тут усю зброю, перш ніж ви увійдете.

Тоді Леґолас віддав йому в руки свій ніж зі срібним руків'ям, свої сагайдак і лук.

— Добре дбай про них, — сказав ельф, — бо вони зі Золотого Лісу, їх дала мені сама Володарка Лотлорієну.

В очах у роганця з'явився подив, і він квапливо відклав ельфійську зброю попід стіну, наче боявся тримати її.

— До неї не торкнеться жоден чоловік — обіцяю тобі, — сказав воротар.

Араґорн якусь мить вагався.

— Я не волію відкладати свого меча, — сказав він, — чи передавати Андуріл у будь-чиї руки.

— Але так воліє Теоден, — відповів Гама.

— Я не певен, чи повинна воля Теодена, Тенґелового сина, хоч він і володар Марки, домінувати над волею Араґорна, Араторнового сина, ґондорського спадкоємця Елендила.

— Це дім Теоденів, а не Араґорнів, навіть якби він був Королем Ґондору і сидів на троні Денетора, — відказав Гама, швидко підходячи до дверей і заступаючи шлях.

Рука його вже стискала меч, обернутий до подорожніх вістрям.

— Це — марна розмова, — озвався Ґандальф. — Теоденова вимога безпідставна, та суперечити йому не варто. Королівської волі в його хоромах буде дотримано — байдуже, нерозважна вона чи мудра.

— Правильно, — погодився Араґорн. — І я зробив би так, як наказує мені господар дому, навіть якби це була тільки дроворубова хижа, якби мав іншого меча, а не Андуріла.

— Хоч би як ти його називав, — сказав Гама, — ти покладеш його тут, якщо не хочеш битись одинцем супроти всіх мужів Едораса.

— Не одинцем! — подав голос Ґімлі, торкаючи пальцями лезо своєї сокири та похмуро дивлячись на вартового, ніби той був молодим деревом, яке ґном збирався зрубати. — Не одинцем!

— Гаразд, гаразд, — мовив Ґандальф. — Усі ми тут друзі. Чи мали б ними бути: адже якщо ми розсваримося, сміх Мордору стане для нас єдиною винагородою. У мене нагальна справа до Теодена. Ось тобі принаймні мій меч, добродію Гамо. Бережи його. Він називається Ґламдрінґ, бо давно-предавно його викували ельфи. Тепер дозволь мені пройти. Ходім, Араґорне!

Араґорн повільно відчепив пояс і власноруч приставив меча до стіни.

— Я поставив його тут, — сказав Араґорн, — і наказую тобі не торкатися до нього й не дозволяти робити це нікому іншому. У цих ельфійських піхвах живе Лезо, яке було Зламане й Викуване знову. Тельхар перший виготовив його в надрах часу. Смерть спіткає будь-кого з людей, хто витягне з піхов Елендилового меча, крім самого спадкоємця Елендила.

Вартовий відступив і приголомшено глянув на Араґорна.

— Здається, ви прибули сюди на крилах пісні зі забутих часів, — сказав роганець. — Буде так, володарю, як ти наказуєш.

— Ну, — озвався Ґімлі, — якщо товариство їй складе Андуріл, то й моя сокира може постояти тут, і це не буде для неї ганьбою, — він поклав свою зброю на землю. — Тож тепер, коли ми зробили все так, як ви хотіли, пропустіть нас поговорити з вашим паном.

Вартовий усе одно вагався.

— Твоя патериця, — звернувся він до Ґандальфа. — Пробач мені, проте і її потрібно залишити біля дверей.

— Дурниці! — сказав чарівник. — Гордість — це одне, а непошана — цілком інше. Я старий. Якщо мені не дозволять, ідучи, спиратися на мою палицю, то ліпше я посиджу тут, якщо Теоденові заманулося самому пришкандибати сюди, щоби побесідувати зі мною.

Араґорн засміявся.

— У кожної людини є дуже дорога їй річ, яку вкрай не хочеться передоручати іншим. Однак невже ви позбавите старця опори? Ну ж бо, хіба ви не пропустите нас?

— Патериця в руках у чарівника може бути не просто старечою підпіркою, — відповів Гама.

І він прискіпливо оглянув ясенову патерицю, на яку спирався Ґандальф.

— Але, — продовжив він, — у мить сумніву достойний муж покладається на власну мудрість. Я вірю, що ви наші друзі, варті поваги, і не маєте лихих намірів. Можете пройти.

Вартові підняли важкі засуви на дверях і повільно відчинили досередини їхні стулки, що заскрипіли на могутніх завісах. Мандрівники ввійшли. Після прохолодного повітря на пагорбі в оселі було темно і тепло. Хороми були довгі та просторі, всюди лежали тіні чи напівтіні; могутні колони підтримували високий дах. Але подекуди крізь вікна зі східного боку — вгорі, під самісінькими широкими карнизами, — вривалися, ніби мерехтливі стріли, промені сонця. У вентиляційній башті на даху, понад тонкими пасмами диму, визирало блідо-блакитне небо. Тільки-но очі прибулих призвичаїлися до темряви, вони побачили, що підлогу в хоромах викладено з каміння найрізноманітніших відтінків, і під їхніми ногами кучерявилися руни та дивовижні символи. Колони теж було пишно оздоблено різьбою, що тьмяно поблискувала золотом і ледь помітними барвами. На стінах висіло чимало тканих килимів, на розлогих полотнах яких крокували герої зі стародавніх легенд, — декотрі з них потемніли від часу, а інші ховались у пітьмі. Проте на одного падало світло: то був юнак