Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

– Ва-а-адік, привіт, мій котик! А ось і я!

В дверях стояла Злата з дурнуватою повітряною кулькою і посмішкою від вуха до вуха. Я бачив як витягнулося обличчя Дари і вона замовкла.

– А ти тут звідки? – прикрикнув на гостю і повернувся до своєї співрозмовниці. – Вибач, вкрай неочікуваний візит.

– Нічого, мені все одно вже час до роботи підключатись.

– Я тебе пізніше наберу.

– Не поспішай, я до двадцятої зайнята.

Злата тим часом по-хазяйськи пошвендяла палатою і зрештою вмостилась на ліжку поруч.

– Як ти тут? Сумуєш?

– Нема часу, я не на курорті. Злата, а чого ти сюди приїхала?

– Ти ж сказав, що сам тут, думала сумуєш, розважити вирішила.

– Не сумую, даремно такий шлях здолала. І коли це наші розваги були підходящими для лікарні?

Та відчепитись було не так просто. Довелось трохи детальніше про себе розповісти, бо милиці біля ліжка очевидно натякали, що все серйозніше ніж їй сказав. Виявляється, вона тиждень тут буде, щодня до мене в гості ходитиме. Наполегливо, але м’яко порекомендував їй повертатись назад, та губки надула і сказала, що не передумає.

– Слухай, Злата, ми з тобою по дружньому ніколи не балакали, то нащо тепер починати? Як раніше час проводили вже не будемо. Навіщо все це?

– Та дійсно, просто сумувала, згадувала давно. 

– Але більше року не писала. Що змінилось?

– Ой, мій Крістоф…

То он як звуть коханця, що на вигляд наче батечко, а за віком на діда тягне. Оце вже ні, вислуховувати її ниття щодо папіка я зовсім не хочу. Та і викинути з палати не міг. Я сидів, сатанів потроху і слухав її нескінченну балаканину, сподіваючись на візит лікаря або медсестри. Аж за годину порятували мене. Сказала, що завтра зайде – ледь не нагиркав, домовились що ще раз перед від’їздом навідає і все. Ввечорі Дара на відеозв’язок не вийшла, сказала вебка глюкнула, тому спілкувались всліпу. Нічого про гостю не питала, сам розповів, що давня знайома. Хотів би сказати, що колега, та Дара б у це ніколи не повірила. Та й вантузоподібні губи Злати в купи з її дурнувастим «Ва-а-адік» простору для фантазії не лишали. Розповів Дарі, що приходила мене підтримати і на свого коханця пожалітися. Наче все залагодилось. Але ненадовго – ще не встиг наступного дня з нею по відео і десяти хвили провести, як та холера знов на порозі з’явилась. Звісно, у Дари виникли термінові справи, а я вилаявся і люто на Злату глянув.

– Ну чого тобі від мене треба? Домовились – один візит на прощання і все, а ти знову тут! 

– А мені сумно тут самій. 

– То пошукай собі розваг за межами лікарні! Злата, я через тебе вже вдруге мушу переривати важливу розмову. 

– Хіба то по роботі? 

– Ні, ще важливіша.

Цей раз я їй того не пробачив, лишив персоналу інструкції, щоб до мене не пускали. Хай ображається – мені байдуже. За Дариним голосом відчув похолодання, та невдовзі за балачками наче трохи забулося. Все повернулось на свої місця і я все більше хотів додому, та в той же час ще сильніше цього боявся. Мені лишалось тут трохи менше тижня, а я досі не міг клятих милиць позбутись.