Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

зовнішність так різко не відповідала п’янкому запаху, що линув від рукавів, що зустрічні люди то захоп­лювалися ним, то ганили, і сторож почувався сам не свій. Він хотів будь-що позбутися цього запаху, який привертав людську увагу і заважав йому вільно почуватися, але не міг, бо й відіпрати запах не вдавалося.

Каору сподобалася витончена й по-юному щира відповідь Ооїґімі. Звісно, служниці розповіли принцові й про отриманий від Каору лист і навіть показали його. «Ну то й що? Тільки не варто вважати Каору звичайним залицяльником. Адже він не схожий на нинішніх юнаків. Одного разу я натякнув йому, що розраховую на нього, коли мене не стане... Ось він і запам’ятав», — відповів принц.

Принц послав Каору листа з подякою за щедрі дари для гірського монастиря, і той надумав знову поїхати в Удзі, а згадавши, що принц Ніоу давно мріє зустріти де-небудь у гірській глушині чарівну жінку, він, вирішивши розбудити його цікавість і розбурхати душу розмовою про сестер з Удзі, одного вільного вечора зайшов до нього.

Спочатку розмова проходила звичним чином про се про те, аж поки Каору не згадав про принца з Удзі і докладно не описав сцену, яку побачив пам’ятного ранку... Принц Ніоу слухав уважно, з великим зацікавленням. Впевнившись, що його очікування справдилося, Каору, стежачи за виразом обличчя співрозмовника, продовжив свою розповідь, щоб ще більше вразити його уяву.

«Чому ж ви не показали мені її листа? — дорікнув йому принц Ніоу. — Я б на вашому місці...»

«Звичайно, ви б могли... Тільки от дивно, що досі і ви не показали мені жодного з багатьох листів, які отримали... Я добре розумію, що не мені, жалюгідному відлюднику, привласнювати собі увагу дочок Восьмого принца. Тому я хотів би показати їх вам. Та хіба ви поїдете до них? Це ж тільки повороткі особи, які самі розпоряджаються своїм життям, можуть знайти у глухих гірських куточках чимало цікавого...Зізнаюся, що раніше я ставився упереджено до дочок принца і навіть нікого про них не розпитував, бо вважав, що в домі святого відлюдника не може бути жінок, вартих уваги. Але якщо мене не ввело в оману те передранкове світло, то їхня краса бездоганна. Поводяться вони гідно, майже ідеально».

Розповідь про дочок Восьмого принца з Удзі запалила уяву принца Ніоу і розбудила в його душі щось схоже на ревнощі. Напевне, вони справді прекрасні, якщо навіть Каору, зазвичай байдужий до жінок, зацікавився ними.

«О, прошу вас, дізнайтеся про них якомога більше!» — попросив принц Ніоу, в душі проклинаючи своє високе звання, що заважало йому вільно розпоряджатися собою.

«Але чи варто ними особливо перейматися? — відповів Каору. — Я давно вирішив, що не прив’язуватимуся до цього світу навіть ненадовго, а тому уникаю любовних пригод, щоб ненароком не ставити під загрозу свого головного задуму».

«По-моєму, ви надто гучно про це заявляєте, — засміявся принц. — Хотів би я побачити, чим насправді закінчаться ваші пишні проповіді?»

З часом, Каору, щораз більше переймаючись розповіддю старої служниці, збайдужів до розмов про красу тієї чи іншої жінки.

Коли настав десятий місяць, п’ятого чи шостого дня Каору знову зібрався в Удзі.

«Зараз саме настає час, коли можна подивитися на вилов молодої форелі», — казали люди навколо.

«Але чи варто спостерігати, як ловлять форель, коли сам не певен, чи житимеш довше за комаху-одноденку? — заперечив Каору й, відмовившись від пишного супроводу, виїхав у простій кареті з плетеним верхом, скромно одягнений у носі й шаровари, зшиті навмисне для цього випадку з простого, без візерунків, шовку. Восьмий принц, радісно зустрівши довгожданого гостя, щедро пригостив його місцевими ласощами. А коли настав вечір, вони влаштувалися біля світильника і до ранку слухали, як Адзарі, спустившись з гір, тлумачив особливо складні місця з прочитаних раніше текстів. Поривчастий вітер, що дув з річки, зривав листя з дерев, і його шелест та плескіт води сповнювали душу невизначеним страхом і тривогою.

«Незабаром світанок», — подумав Каору і, згадавши свій минулий приїзд сюди, перевів розмову на музику, яка тоді його зачарувала. «Минулого разу, блукаючи у світанковому тумані, — сказав він, — я почув уривок якоїсь прекрасної мелодії, яку б дуже хотів прослухати повністю».

«А я після того, як відмовився від барв і запахів цього світу, забув також і всі мелодії, які чув колись», — відповів принц, однак велів принести китайське кото. «Може, тепер мені не годиться цього робити... Але, мабуть, я згадав би їх, якби хто-небудь задав тон», — додав він і запропонував гостеві біву.

Взявши інструмент, Каору почав його налаштовувати. «Не віриться, що саме цю біву я чув тоді, на світанку. В її звуках мені почулося тоді щось особливе...» — сказав він, все ще не наважуючись грати.

«Та що ви таке кажете? У кого мої дочки могли навчитися гри, гідної вашого слуху?» — заперечив принц і пробігся пальцями по струнах кото так майстерно, що серце Каору здригнулося. Мабуть, тому, що кото акомпанував шум вітру у кронах гірських сосен. Удаючи, що нічого не пам’ятає, принц невпевнено почав грати вельми приємну мелодію, але невдовзі зупинився.

«Іноді зовсім випадково до мене долинали звуки кото «со», зіграні досить вправно, але, здається, я їх уже давно не чую. Мої дочки грають так, як велить їм серце, і тільки річкові хвилі їм акомпанують. Звісно, у такому разі вони не зможуть грати в ансамблі», — сказав він, але все ж попросив дочок зіграти для гостя. «О ні, нас і так несподівано тоді підслухали, ще й досі соромно...» — навідріз відмовившись грати, дівчата заховалися у внутрішніх покоях. Каору був вельми розчарований тим, що принцові так і не вдалося умовити їх. Сам принц дуже зніяковів, розуміючи, що дочки здаватимуться гостеві невихованими провін­ціалками.

«Я виховував дочок сам-один, — зізнався він, — намагаючись, щоб ніхто нічого про них не дізнався. Але жити мені залишилося зовсім мало. Як не сьогодні, то завтра... Що там казати, мене турбує, що дочки, у яких все життя попереду, можуть опинитися у злиднях і будуть змушені поневірятися по світу. Саме це і заважає мені відректися від світу й постригтися в монахи».

Каору стало жаль старого принца, і він відповів: «Хоча поки що я не можу взяти ваших дочок офіційно під свою опіку, але був би вдячний, якби ви не вважали мене чужою людиною. Не знаю, чи довго я затримаюся на цьому світі, але, поки я живий, не відмовлюся їм допомагати». «О, я такий щасливий!» — зрадів принц.

Вранці, коли принц пішов молитися, Каору покликав до себе стару жінку, з якою розмовляв минулого разу. Її звали пані Бен, і саме вона прислуговувала дочкам принца. Хоча вона мала майже шістдесят років, але трималася гідно і вишукано. Крізь сльози вона розповіла гостю про те, як покійний Уемон-но камі від туги занедужав тяжкою хворобою і помер. Ця старовинна історія справді була така сумна, що навіть стороння людина не могла би слухати її спокійно, а тим паче Каору, якого протягом років мучили сумніви щодо його походження. Невже нарешті його молитви