Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

25

Варто зайти до ресторану, як ми завмираємо від розкоші. Все сяє. Та сяє так, що аж перехоплює подих.

– Ну гуляє начальник, – бурмотить Юлька. – Ти глянь, як відпочиває!

– Заробляли б ми стільки ж, теж би так відпочивали, – зауважую я.

Так, Видов не поскупився. І не скажеш, що це просто пускання пилу у вічі. Він справді багатий та звик до такого рівня, тому для нього це – нормально. А для нас як для попелюшок, які за щедрим подарунком феї просто випадково опинилися на балу з чарівним принцом, це все було якоюсь нереальною казкою.

Раптом у поле зору з'явилася Кіра та замахала нам рукою. Мовляв, чого стали та віями плескаєте, ідіть сюди швидше!

– Груди вперед! – пошепки командує Юлька. – Нехай подивляться на найкрасивіших дівчат.

– А як же бухгалтерія? – не стримуюсь я та хихикаю – шампанське все ж трохи послабило контроль, тому настрій різко покращується, і вже на все дивишся по-іншому.

– Бухгалтерія – це конкуруюча фірма, – говорить Юлька, вдягнувши до неба вказівний палець з масивним кільцем. – Тому сидітимемо навпроти них та насолоджуватимемося.

– Чим? – дивуюсь я.

– Тим, як вони зеленіють від заздрості, – не бентежиться колега. – Тож все в наших руках, сьогодні ми їм усім покажемо!

Я киваю, зарядившись від неї настроєм. Чому б й ні?

Ми підходимо до Кіри. У неї в руках уже келих вина. Явно налаштовується також.

– Так, Юлю, сідай з Іриною Вікторівною, бо якраз гарне місце.

– А я?

– Поліно, ти зі мною йди.

Я трохи гублюся. Чому наш відділ розбили? Не хочу!

–  Не хвилюйся, все нормально. Просто начальник енергетиків бачиш? – Вона тикає у бік рослого чоловіка у чорному костюмі. – Прямо вужком вився, просячи посадити його біля вашої Ірини. Сама ж знаєш, що він нерівно дихає до неї.

Я кошуся в їхній бік. Що ж, судячи з її посмішки, Ірина Вікторівна зовсім не проти.

– Добре, – усміхаюся я. – Хто я така, щоб заважати коханню? Цьому прекрасному та світлому почуттю?

Кіра гмикає:

– Ось й я так подумала. Йдемо.

Я йду за нею, то й роблячи, що вітаючись із кимось із колег.

– Вау, Кудрявцева, яка ти шикарна! – раптом підморгує мені симпатичний сисадмін.

– Ти теж нічого, Кондрашов, – усміхаюся я.

Нормальний хлопець начебто. Жаль тільки, що він одружений на своїй роботі. Ніколи до ладу не з'являється, завжди зайнятий своїми комп'ютерами. Такого навіть зачарувати не можна.

– Ось тут, – тим часом каже Кіра. – Сідай.

— Якесь місце… пафосне, — обережно говорю я. – Практично на чолі столу.

Вона дивиться на мене так, ніби хоче сказати: ти не розумієш?

Я сідаю. А потім до зали входить Видов. Усі вибухають оплесками.

А мені стає погано. Тому що я сиджу ліворуч від самого начальника. І в цьому нічого хорошого немає. Не станеш одного кольору зі стінкою. Не сховаєшся за колегами. Нічого... Господи, за що мені все це?

Видів окидає мене поглядом. На губах з'являється хижа посмішка. Лань не потрібно шукати. Лань покірно прийшла сама і сіла поряд.

Я кидаю недобрий погляд на Кіру. Зараза, чи не могла посадити в іншому місці? Але вона винувато дивиться на мене і одними губами вимовляє:

– Наказ.

Я зітхаю, розуміючи, що вона нічого не могла зробити. Якби обійшла наказ та зробила по-своєму, то потім мала б купу проблем.

Гаразд, розберемося.

Видов займає своє місце, щось каже офіціантові. Той киває та мчить на кухню.

Видов встає, бере келих:

– Дорогі колеги! Насамперед хочу подякувати вам, за те, що ви всі дружно прийшли привітати мене. Я щиро радий, що у нас такий дружній колектив! Мені дуже подобається з вами працювати. Ви – чудові, ви…

Він продовжує говорити. Нічого такого, що могло б викликати огиду та гидливість, й справді нормальні слова подяки. Але я сиджу поруч, наче на голках. Начебто під м'якою оббивкою стільця прикріплено бомбу з годинниковим механізмом, яка може вибухнути. Тому що я не знаю, чи запущено відлік чи ні.

Сиджу, стиснувши кришталеву ніжку келиха, натягнуто посміхаюся. І здається, що м'язи вже болять від цієї посмішки.

Видов сідає. Офіціанти розносять гаряче. Боюся навіть зробити вдих, не знаючи, як відреагує «улюблений» начальник. Іноді він кидає на мене задумливі погляди. А в якийсь момент схиляється до вуха:

– Видихни, Поліно. Ти маєш вигляд, як з хреста зняли.

Я здригаюся – гаряче дихання обпалює мою шию.

— Коли я й буду маніяком, то тільки в ліжку з тобою, — гмикає він. – Розслабся та їж. Тут розкішна кухня.

Від його слів не легшає. Але хоч би я розумію, що маю відстрочку. І це не може не тішити. Тому беру себе в руки, стискаю пальці на вилці та починаю їсти.

Видів виявляється правий: готують тут й справді розкішно. М'ясо тане у роті, соус трохи гірчить, залишаючи чарівний присмак, овочі свіжі. Дуже смачно.

Їжа трохи відволікає. Дзвін келихів. Поздоровлення та вітання. Усі штовхають тости, бажають Роману Сергійовичу здоров'я, ділової хватки, процвітання та решти. Якоїсь миті вже починають повторюватися, але вже ніхто не звертає уваги.

Через час усіх запрошують до сусідніх залів потанцювати. Я з подивом розумію, що про це зовсім не думаю. Але народ горить та пашить бажанням танцювати. Мені найбільше хочеться вислизнути додому, щоб ніхто не бачив й не знав. Треба б вигадати, чому не хочу залишатися. Адже Видов уже хіба не облизується. І ясна річ, що всі питання не в десерті. Точніше, десерт – це я. Адже багато хто знає, що солодке Роман Видов не любить.

Я зітхаю, підхоплюю сумочку та вислизаю з-за столу у бік дамських кімнат. Там можна перепочити, подумати про те, що сталося.

Вмиваюсь холодною водою. Беру телефон, щоби набрати Аньку. Закушую нижню губу. Чорт, чорт, чорт. Я так і не вигадала причин для втечі. І ще зарано. Точно зараз помітить.

Я знову зітхаю та виходжу. Проходжу якихось десять кроків, у коридорі з'являється Видов.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍