Читати книгу - "Здіймається буря"

затуманила втома, і кіт надто пізно збагнув, що Піскошторма гадки не мала, хто насправді обрав виховників. Вона-бо думала, як і решта Клану, що вибір зробила Синьозірка.

Піскошторма ошелешено глянула на нього.

— За що пробачити?

— Синьозірка попросила мене обрати виховників для Папоротелапки і Зололапа, — зізнався Вогнесерд. — І я обрав Порохошуба, а не тебе.

Він стривожено видивлявся найменших ознак роздратування на лиці киці, проте в її погляді був тільки спокій.

— Одного дня ти станеш чудовою виховницею, — промурмотів воєвода, марно намагаючись донести свою думку. — Але я мусив обрати Порохо…

— Усе добре, — вона знизала плечима. — Я впевнена, що в тебе були свої причини.

Голос киці був спокійний, але Вогнесерд не зміг не помітити, що хутро в неї на спині стало дибки. Між ними повисла незручна тиша, аж поки позаду із підліску не вийшла Яснолапка.

— Наздогнали? — видихнула вона.

Зненацька Вогнесерд зрозумів, наскільки Яснолапка виснажена, а тоді пригадав, наскільки йому самому важко було не відставати від більших, сильніших вояків під час тренування. Носом він підштовхнув мертвого кроля до учениці.

— Ось, тобі належиться перший шматок, — запропонував кіт. — Треба було дати тобі час поїсти, перш ніж ми пішли з табору.

Коли Яснолапка, вдячно муркнувши, заходилась коло їжі, Піскошторма перехопила його погляд.

— Можливо, тобі слід робити менше патрулів? — невпевнено запропонувала вона. — Усі виснажені до краю, а Тигрокігтя ми не бачили, відколи помер Вітрогон.

Вогнесерд відчув, як його кольнули жалощі. Він знав, що Піскошторма й сама не вірить своїм словам. Увесь Громовий Клан розумів, що Тигрокіготь не здасться без бою. Воєвода бачив, як напружувалися жилаві тіла вояків, коли вони ходили з ним на патрулювання, їхні вуха вічно були нашорошені, роти завжди роззявлені, вони без угаву шукали в повітрі слід загрози. Його побратими все більше розчаровувалися у провідниці. Синьозірка зараз була їм як ніколи потрібна, щоб об’єднати Клан проти цієї незримої небезпеки Але ще з часів стійкування біля тіла Вітрогона провідниця майже не виходила з кубла.

— Не можна урізати патрулі, — сказав Вогнесерд Піскоштормі. — Не можна втрачати пильність.

— Ти дійсно думаєш, що Тигрокіготь нас повбиває? — нявкнула Яснолапка, відірвавшись від страви.

— Гадаю, він спробує.

— А що думає Синьозірка? — обережно поцікавилась Піскошторма.

— Звісно ж, вона стривожена, — Вогнесерд знав, що не каже всієї правди. Лише він та Білошторм до кінця розуміли, наскільки сильно повернення колишнього воєводи відкинуло Синьозірку назад до того стану темної й натомленої свідомості, в якому вона перебувала після зради Тигрокігтя.

— Пощастило, що зараз в неї такий хороший воєвода, — нявкнула Піскошторма. — Кожен кіт нашого Клану довіряє тобі провести нас крізь це.

Вогнесерд мимоволі відвів погляд. Він дуже добре знав, як іще нещодавно ставились до нього деякі коти, тож тепер у ньому зажевріла надія. Заслужити їхню повагу — це велика честь, проте йому таки бракує віку і досвіду, а ще непохитної віри Білошторма в призначену Зорекланом долю. Вогнесерд сподівався бути гідним довіри Клану.

— Я докладу всіх зусиль, — пообіцяв він.

— Клан не може вимагати від тебе більшого, — муркнула Піскошторма.

Вогнесерд перевів погляд на кроля.

— Давай покінчимо з ним і знайдемо щось іще, щоби прихопити додому.

Підкріпившись, троє котів рушили далі в напрямку Чотиридерева. Вони йшли мовчки, остерігаючись, щоб не зрадити своєї присутності перед чиїмись допитливими очима, які можуть за ними спостерігати. Тепер, коли Тигрокіготь чигав поблизу, Громові коти почувалися здобиччю не менше, ніж мисливцями.

Ніздрі Вогнесерда залоскотав запах незнайомого кота, коли вони підійшли до схилу, за яким було Чотиридерево. Хутро воєводи негайно стало дибки. Піскошторма, либонь, теж його почула, бо завмерла на місці, вигнула спину і напружила всі м’язи.

— Швидко, — зашипів Вогнесерд. — Сюди!

Він поліз на сикомор, що ріс поруч. Піскошторма і Яснолапка кинулися за ним, і невдовзі всі уже сиділи на найнижчій гілці та дивилися вниз на лісову долівку.

Вогнесерд бачив темну та в’юнку тінь, що пробиралася крізь папороті. Над гілками стриміли два чорних вуха. Щось у цих обрисах ворушило його призабуті спогади, і ці спогади не були неприємні. То був кіт із іншого Клану, якому вони колись допомогли. Але через зловісну присутність Тигрокігтя в цьому лісі важко було збагнути, кому з котів можна довіряти. Усі чужинці були ворогами.

Вогнесерд випустив кігті, готовий стрибнути. Поруч із ним наготувалася до бою Піскошторма. Навіть Яснолапка зорила вниз, напруживши свої маленькі плечі. Коли чужинець порівнявся із сусіднім ясеном, Вогнесерд несамовито закричав і стрибнув чорному коту на спину.

Незнайомець вереснув від здивування та перекотився на спину, скинувши нападника на землю. Вогнесерд миттю зірвався на рівні. Він оцінив розмір та силу цього кота за першим стрибком і знав, що його неважко буде прогнати. Тоді став із ним лицем до лиця, вигнувши спину, і застережливо засичав. Піскошторма зістрибнула з дерева, відразу за нею — Яснолапка. Вогнесерд побачив, як в очах цього кота народжується паніка від усвідомлення того, що він опинився в меншості.

Але Громовий воєвода уже розслабив плечі та пригладив на них шерсть. Інстинкт його не підвів: зайда справді виявився старим знайомим. І, судячи з виразу обличчя іншого кота, який перемінився з паніки на полегшення, зайда також упізнав Вогнесерда.

Розділ 19

— Круколапе! — кинувся вперед Вогнесерд і привітно потерся об свого старого друга.

— Я такий радий знову тебе бачити, Вогнесерде! — Круколап відповів на привітання і повернувся до Піскошторми. — Невже це Пісколапка?

— Піскошторма! — різко виправила його руда киця.

— Звісно. Тільки ж коли я тебе востаннє бачив, ти була вдвічі менша! — чорний кіт примружив очі. — Як Порохолап?

Вогнесерд розумів обережний тон друга. Піскошторма і Порохошуб тренувалися в той само час, що й він, вбачаючи у Круколапі радше суперника, ніж побратима. Коли чорний кіт утік від свого виховника, Тигрокігтя, і став жити на землях Двоногів за височинами, Порохолап і Пісколапка наче не дуже засмутилися. Вогнесердові здавалося, що Круколап за ними теж не надто сумував.

— З Порохошубом теж усе добре, — знизала плечима Піскошторма. — У нього тепер є власний учень.

— А це твоя учениця? — запитав Круколап, дивлячись на Яснолапку.

Вогнесерд аж смикнув вушками, коли Піскошторма відповіла:

— Я поки не маю учнів. То новачка Білошторма. Її звати Яснолапка.

Тепленький легіт шарудів листям у кронах дерев. Вогнесерд повернувся на шум. Ця несподівана зустріч роззброїла його, зробила беззахисним. Згадавши про загрозу Тигрокігтя та його банди, він обережно роззирнувся підліском.

— Що ти тут робиш, Круколапе? — суворо запитав воєвода.

Круколап, який здивовано вивчав Піскошторму поглядом своїх бурштинових очей, озирнувся.

— Тебе шукаю.