Читати книгу - "Здіймається буря"

class="p1">— Справді? Чому?

Вогнесерд знав, що без вагомої причини Круколап не повернувся б до лісу. Молодий чорний котик жив у вічному страху після того, як випадково став свідком убивства Рудохвоста, тодішнього воєводи Громового Клану. Рудохвоста вбив Тигрокіготь, а потім спробував позбутися ще й Круколапа, намагаючись змусити його замовкнути. Вогнесерд із Сіросмугом допомогли другові втекти. Відтоді Круколап жив на фермі Двоногів із Ячменем, іще одним самітником — котом, який не був ані кицюнею, ані членом жодного з лісових Кланів. У Круколапа явно була дуже вагома причина для того, щоб повернутися в угіддя свого старого ворога. Зрештою, йому нізвідки було дізнатися, що Тигрокігтя викрили і вигнали із Клану. На думку Круколапа, Тигрокіготь досі ще був воєводою.

Чорний котик неспокійно смикнув хвостом.

— На межі наших угідь оселився кіт, — почав він.

Вогнесерд розгублено витріщився на нього, тож Круколап спробував пояснити:

— Я його на полюванні знайшов. Він був зляканий і гадки не мав, де опинився. Багато не сказав, але запах у нього був Громового Клану.

— Громового Клану? — перепитав Вогнесерд.

— Я запитав, чи він прийшов через височини, але бідолаха й сам не знав, що й до чого. І я просто відвів його до гнізда Двоногів, де він, як каже, мешкав.

— То він кицюня? — недовірливо перепитала Піскошторма чорного кота. — Ти певен, що там був запах Громового Клану?

— Та ж не забув я свій рідний запах, — різко заперечив Круколап. — І на звичайну кицюню він схожий не був. Насправді скидалося на те, що його не дуже тішить перспектива повернутись до своїх Двоногів.

У Вогнесерда в животі замлоїло радісним передчуттям, проте він змусив себе мовчати, поки Круколап сам усього не скаже.

— Мені цей запах не давав спокою. Я пішов до гнізда Двоногів, щоби знову поговорити з котом, але він тоді саме був усередині. Я спробував поговорити з ним крізь вікно, але Двоніг мене відігнав.

— Якого кольору був той кіт? — Вогнесерд відчув на собі пильний погляд Піскошторми.

— Білого, — відповів Круколап. — Мав пухнасту білу шубку.

— Але… це ж на Хмаролапа схоже! — першою озвалась Яснолапка.

— Ви його знаєте? — нявкнув Круколап. — То все правильно? Він із Громового Клану?

Вогнесерд заледве розчув слова Круколапа. Хмаролап був у безпеці! Він почав намотувати кола, відчуваючи, як йому аж лапи зводить від щастя.

— З ним усе добре? Що він казав?

— Н-ну, — затнувся Круколап, вертячи головою, щоб не зводити погляду з Вогнесерда, який усе ходив колами. — Як я вже казав, він був геть розгублений.

— І не дивно. Хмаролап раніше не виходив за межі Громових угідь, — воєвода усе нетерплячіше бродив навколо Піскошторми та Яснолапки. — Він іще й біля Високих Каменів не бував. Звідки ж йому було знати, що він геть недалечко від дому?

Піскошторма кивнула, а Круколап додав:

— Тоді ясно, чому він був такий згорьований. Певно, думав…

— Згорьований? — Вогнесерд нараз зупинився. — Чому? Хмаролап був поранений?

— Ні, ні, — швиденько нявкнув Круколап. — Просто виглядав, як купка нещастя. Я думав, він трохи зрадіє, коли покажу йому дорогу до гнізда Двоногів, але це його не дуже втішило. Ось тому я, власне, і йшов до тебе.

Вогнесерд опустив погляд, не уявляючи, що й думати. Увесь цей час він переконував себе, що Хмаролап знайде щастя у новому житті, навіть якщо вони ніколи більше не побачать одне одного.

Круколап невпевнено кліпнув.

— Я правильно зробив, коли прийшов сюди? — нявкнув він. — Чи це… гм… Хмаролапа вигнали із Клану?

Вогнесерд понуро перехопив його погляд. Чорний котик важив життям, коли прийшов сюди, — він заслуговував бодай пояснення.

— Хмаролапа з лісу викрали Двоноги, — почав Громовий воєвода. — Він мій новак і племінник. Зник щось зо чверть повні тому. Я… я вже думав, що більше його не побачу.

Піскошторма запитально глянула на Вогнесерда.

— А чого це ти думаєш, що побачиш його? Він живе на землях Круколапа з Двоногами.

— То я піду і заберу його! — заявив Вогнесерд.

— Підеш і забереш? Нащо?

— Ти ж чула Круколапа. Хмаролап нещасний!

— А ти певен, що його треба рятувати?

— Тебе б не треба було? — заївся Вогнесерд.

— Мене б не довелося рятувати. Я нізащо не стала би підгодовуватися у Двоногів, — різко зауважила Піскошторма.

Круколап замалим не закашлявся, проте змовчав.

— Було б добре, якби він знову повернувся до новацького кубла, — втрутилась Яснолапка, проте Вогнесерд її навряд чи почув. Він повернувся до Піскошторми, люто наїжачивши карк.

— То ти вважаєш, що Хмаролап заслужив того, щоб назавжди зостатися у Двоногів, на самоті та в горі? Через те, що він просто по-дурному помилився?

Піскошторма роздратовано форкнула:

— Я не це кажу. Ти ж навіть не знаєш напевне, чи він захоче повернутися.

— Круколап каже, Хмаролап виглядав нещасним, — наполягав Вогнесерд.

Проте він і сам засумнівався. А якщо Хмаролап уже призвичаївся до життя кицюні?

— Круколап із ним говорив один-єдиний раз, — Піскошторма повернулась до чорного кота. — Хмаролап мав поганий вигляд, коли ти бачив його крізь вікно[4] Двоногів?

Круколап знервовано смикнув вусами.

— Важко сказати. Він їв.

Піскошторма миттю повернулась до Вогнесерда.

— У нього є дім, у нього є їжа, і ти досі думаєш, що його треба рятувати? Як щодо Клану? Ти їм потрібен. Хмаролап же, здається, в безпеці. Моя думка — залиш його там.

Вогнесерд витріщився на Піскошторму. Шерсть на її спині теж наїжачилась, а в очах сяяла рішучість. Воєвода, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг, збагнув, що його подруга таки має рацію. Чи може він зараз залишити Клан, бодай на трохи, коли Синьозірка така слабка, а усім Громовим котам загрожує Тигрокіготь? І все це заради новака, який уже встиг зарекомендувати себе лінивим і жадібним.

А все ж серце підказувало спробувати. Віра в те, що одного дня Хмаролап стане великим вояком, не давала йому спокою. Клан же зараз потребував якомога більше вояків.

— Я мушу піти, — просто нявкнув він.

— І що, коли ти приведеш Хмаролапа додому? — заперечила Піскошторма. — Він буде в безпеці?

Вогнесерд відчув, як спиною пробіг холодок. Чи міг він справді привести Хмаролапа додому лише для того, щоб його забив Тигрокіготь? І хоч Вогнесерда й мучила непевність, він усе одно знав, що належить зробити.

— Я повернусь до сонцепіку, — нявкнув воєвода. — Скажи Білоштормові, куди я пішов.

Піскошторма зненацька неабияк стривожилась.

— Ти підеш просто зараз?

— Треба, щоб Круколап мене туди відвів, то не просити ж його кілька днів покукати в лісі, — пояснив Вогнесерд. — Не тоді, коли десь тут блукає Тигрокіготь.

Круколапів хвіст зненацька став щіткою.

— Ти про що це? Блукає?