Читати книгу - "Амадока"

частково затулені виноградним листям. Профіль Зої ховався за розмитим видовженим предметом, який, якщо придивитись, виявлявся хвостом голуба.

Професор голосно, відчайдушно схопив ротом повітря, відчувши ріжучий біль у гортані й легенях. Навіть шрам від апендициту, який уже давно не нагадував про себе, нещадно занив.

А цей фотограф? — запитав навіщось професор, коли дихання так-сяк відновилось. — Вони знайомі з Зоєю?

Красовський мовчки доброзичливо дивився на професора. Він знову був схожий на старого вельможу з полотен середньовічних майстрів.

Яке це має значення, професоре. Дайте нарешті собі спокій. Забудьте про неї. Вона задурила вам голову. Але це не зі зла. Вона просто дитина, просто капризна дитина. Вона сама не знає, чого хоче.

Дід підвівся і взяв течку з професорових рук. Тримаючи її в повітрі, він спритно вирівняв стоси фотографій і скріпив усе ґумкою.

Ви, звичайно, цілком незаконно робили їй ті операції. Це була її дурнувата примха, але ж ви, серйозний спеціяліст, не маєте права слухатися чужих примх.

Ці слова повинні були налякати професора, вони озвучували найстрашніші професорові побоювання: він втратить роботу, його засудять. Що станеться з сином? Що скаже його мати?

Але зараз він почувався таким знесиленим, таким цілковито спустошеним, що лише поглянув на Красовського спідлоба і стенув плечима.

Дякувати Богу — якого, звичайно, не існує, я просто жартую, хоча в кожному жарті, як відомо, є доля жарту, — сказав дід, стоячи позаду професора і тримаючи свою міцну долоню на його плечі, — ви хірург від Нього ж. Ви їй не зашкодили. Її зовнішність трохи змінилась, але це й далі вона. Це Зоя, яку я знаю і яку впізнаю, моя онука. Може, — він замовк на мить, ніби здивувавшись сам зі своїх думок, — може, тепер вона навіть більшою мірою Зоя і моя онука, ніж раніше.

Забудьте про неї, — прошепотів Красовський на вухо професорові. Запах старечого тіла пробився крізь аромат свіжої тирси. — Забудьте про все, що сталось. І нічого поганого з вами не буде. Ні з вами, ні з вашими рідними. Кажу ж бо: я завжди вмів домовлятися з вашою родиною, — з ніжністю констатував Красовський.

Як вам, до речі, живеться в помешканні на Притисько-Микільській? — запитав старий, допомагаючи професорові підвестися. Він обтріпав його плаща, поправив комір сорочки і розпрасував долонями лацкани піджака. Кілька разів поплескав професора по щоці (той раптом усвідомив, як сильно щоку роздуло, яким ниттям і болем вона наповнена).

Красовський постукав у двері, і ті прочинилися. Старий вийшов у коридор і зашепотів кудись у темряву: — Відійди. Відійди, кажу тобі. Не смій виявляти непослух.

Гупання неохочих кроків віддалилося. Красовський галантним жестом вказав професорові на вихід.

Вас проведуть, професоре. Вам оброблять рани. І відвезуть додому. Ви лише поставтеся з усією серйозністю до моїх слів: забудьте. Нічого не було.

Професор ішов слідом за невисоким жилавим чоловічком із пружною ходою, своїм сьогоднішнім знайомцем. Іззаду, з протилежного боку коридору йому услід перла хвиля тамованої люті.

Коли професор уже ступив на залізні сходи, щоб підніматися догори, він знову почув голос Красовського:

До речі, професоре, майте на увазі: нам будуть потрібні ваші послуги. Надійшов ваш час попрацювати на благо Батьківщини. Нам необхідно мати під рукою спеціяліста.

Професор кивнув у темряву.

«Мати під рукою спеціяліста», — понуро прокручував він у голові, поки спритна жіночка з погонами обробляла його забиття. Він з отупінням дивився на своє відображення в дзеркалі. Йому не спадало на думку, що він невловним чином схожий чомусь на Красовського.

*

Романа так і не змогла збагнути причини професорового гніву. Не могла зрозуміти, чому він прогнав її, чому заборонив приходити.

Минали дні й тижні її самотнього перебування в лісовому будинку, минав тягучий час виснажливого очікування, але професор не телефонував. Вона все сподівалася, що він пересердиться, що ця його стареча дивнота от‑от минеться, але телефон продовжував мовчати. Вона не могла відірватися від смартфона: тримала його перед собою, щокілька хвилин засвічувала екран, аби впевнитися, що нічого не пропустила. Спускалася з телефоном в долоні до сховища, щоб знайти необхідні відвідувачам Архіву матеріяли, за мить плутала течки, забувала їх узяти з собою нагору. Спускалася вдруге, втретє. Довго стояла перед шухлядами та полицями, втупившись в іконки на екрані. Не припиняла на нього зиркати.

Професор мовчав. Одного дня вони, як повелося, ще вечеряли разом у нього на балконі китайською локшиною з картонних коробочок (Романа жадібно слухала, а професор розповідав, не припиняючи говорити навіть коли жував, і довжелезні скляні макаронини звисали з його підборіддя, аж доки він не перекушував їх, відкидаючи частину назад до коробки) — а наступного дня він уже тягнув її за лікоть коридором лікарні — блідий і розлючений, зі зціпленими зубами — і повторював: більше ніколи не приходьте, не смійте навіть потикатись, щоб я ніколи не бачив вас.

Романа набирала його номер, але він не відповідав. На повідомлення не реагував жодним чином. Вона стовбичила під його будинком, сиділа на сходах, тарабанила у двері — все марно. Консьєржка почала погрожувати, що викличе поліцію, якщо Романа не забереться.

Врешті Романа вирішила налаштуватися на очікування. Без поспіху, розтягуючи задоволення, вона посортувала фотографії, розділивши їх на часові проміжки, покоління, сюжетні лінії, і, спираючись на свої чіткі й логічні міркування, поскладала їх до спеціяльно куплених із цією метою альбомів. У процесі Романа ще раз пильно вдивлялась у кожне з зображень, мало не з’їдаючи поглядом найменші деталі, що глибоко увійшли в її мозок, стали спогадами, які нічим не різнилися від її спогадів про власне дитинство, батьків, падіння з велосипеда, темну літню ніч, у якій вона маленькою якось заблукала і загубилась, як їй здавалось, назавжди.

Все це було доказом їхньої з професором близькости, що непомітно, вечір за вечором, виплекалась у розмовах. Уперше професор переповідав своє життя у такий спосіб. Це могло стати можливим лише з нею, з Романою. Уперше Романа так слухала. Її ніхто не міг замінити. Їхні щоденні розмови найбільше скидалися на втамовування задавненого голоду, накопиченого дефіциту життєво важливих елементів. Зовсім скоро вона почала відчувати себе органічною частиною професорового помешкання, професорового життя. Зовсім скоро Романа збагнула, наскільки корисною, навіть необхідною стала вона для професора. Це він потребував її, а не вона його. Це він без неї більше не міг. Коли Романа про це думала, її охоплювала тиха спокійна радість, ворсиста, як фрукт, порослий пліснявою: вона могла дарувати комусь відчуття повноти, вона могла дбати про когось іншого, нічого не потребуючи натомість.

Романа почувала себе одним цілим із помешканням професора — продовженням цих меблів, цих чітких лаконічних