Читати книгу - "Амадока"

ліній. Їй здавалось, вона зливається із поверхнями, з корковим деревом, з лляною оббивкою, з посудом в шафах, з відображеннями в шибах і обрисами Флорівського монастиря за вікном. Щоразу вона зустрічала виснаженого професора, який повертався після операції або від дружини, так, як кицька зустрічає господаря, коли той приходить додому.

Однак Роману непокоїла певна недосконалість, що не дозволяла їй відчути себе цілком легітимно у цій домівці. Вона так багато знала про дружину професора — знала історію їхнього знайомства і стосунків, знала перебіг вагітности і пам’ятала кожну подробицю приходу на цей світ Богдана, знала всі її звички, улюблені вирази, міряла її взуття і одяг, поки професора не було вдома, користувалася її косметикою і парфумами, беручи запах із собою в ті дні, коли йшла на роботу або поверталася до свого лісового будинку. Але їй здавалося несправедливим те, що це знайомство настільки однобоке, що воно не повне, не відвзаємнене.

Романа переконувала професора забрати дружину додому. — Тут їй було би краще, тут вона почувалась би набагато комфортніше. В чому проблема? — запитувала вона. — Хіба ви не можете обладнати їй ліжко з усім необхідним, хіба не можете платити лікарям і медсестрам, які робитимуть процедури? І я була би завжди поруч. Я тримала б її за руку, поки вас немає, я розмовляла би з нею. Щось розповідала б або слухала.

Вона вже не може говорити, — понуро відбуркував професор і хитав головою.

Ну, добре, — спокійно продовжувала Романа. — Розмова — це ще далеко не все. Вона просто проводила б час із людиною, яка добре розуміє її, добре знає. Яка співчуває. Моя присутність приносила б їй втіху, полегшення. Я підміняла б вас.

Ні, — не поступався професор. — Я про це вже багато думав. Я все одно не можу перетягнути сюди всю клініку, все необхідне устаткування. Найкращі фахівці не будуть чергувати цілодобово в моєму домі. А в її стані важливою може стати кожна мить, кожна секунда вагання може коштувати втраченого шансу. Ні, — вперто стояв на своєму професор, — я маю іншу ідею. Вона ще ризикованіша, але дає надію. Я хочу повезти її до Ізраїлю. Мені давно вже треба було це зробити. Я боявся нашкодити їй перельотами.

Романа докладала зусиль, щоби відрадити професора. — Літак? Ізраїль? Ви хоч знаєте, який там клімат? Цю зміну не витримає і здоровий, що вже казати про таке зболене, понівечене тіло. Не торсайте вже її, — майже сварилася вона на професора, — дайте вже їй спокій. Ви ж і без того її скривдили. Ви ж її любите. Так для неї буде найкраще. Привезіть її додому. Я допоможу вам.

За такими суперечками не стояло нічого серйозного: вони з професором завжди знаходили спільну мову. Їхнє порозуміння було абсолютним. Окремі дрібні розбіжності лише підкреслювали злагоду.

Ось чому Романа поставилася з розумінням до нервового зриву професора. Хоч він боляче шарпнув її, кілька разів штовхнув, аж вона вдарилась об викладену білими кахлями стіну, обсипав її неприємними, несправедливими словами — і все це на очах у медперсоналу, — вона не образилася. Її люб’язно провела сюди, у закрите крило клініки, одна з молоденьких адміністраторок, коли Романа представилася нареченою професорового сина. Адміністраторка дорогою довірливо щебетала, розпитувала про професора, про його дружину, співчутливо хитала головою, цокала язиком. Потім кокетливо усміхнулась і поцікавилася, коли весілля. Романа доброзичливо відповідала на всі її запитання: — Ми з професором вирішили облаштувати все вдома найкращим чином, щоб забрати маму додому, я навіть порадила викликати персонал з Ізраїлю, вони там знають свою справу, у них особливий підхід. Ми замовили звідти ліки й певне устаткування. Все-таки вдома мама почуватиметься найкраще. Поки Богдан не повернеться, я буду поруч. Ми з нею добрі подруги. Нам навіть не конче розмовляти.

Адміністраторка захоплено дивилась на Роману своїми широко розчахнутими очима з приклеєними ляльковими віями.

Романа хитрувала. То був всього лише маленький жарт — їй же треба було якось проникнути до палати. Професор уперто відмовлявся Роману туди провести. Він боявся, це стане для неї надто великим потрясінням. Вона більше не схожа на себе, говорив він. Це зовсім не та жінка. Вона навіть на жінку більше не схожа.

У білому халаті, в целофанових бахілах, що ковзали по підлозі, Романа тихенько увійшла до палати. Світлі ролети на вікнах були опущені. Попискували й кліпали жовто-салатовими вогниками монітори. До ліжка тягнулися сув’язі дротів і трубочок. Столик і шафка зі скляними дверцятами були напхані ліками. У повітрі нестерпно чимось разило.

Намагаючись шарудіти якомога більше, щоб таким чином попередити про свій прихід, Романа почала обережними кроками наближатися до ліжка. Їй стало чомусь нестерпно лячно, ноги не слухались, пересохло в роті. Вона підбадьорювала себе, зобразила на обличчі радісний вираз, який виявився переляканим при погляді в дзеркало на стіні.

Маленька людина лежала майже половиною сухого тіла на подушці. Під жовтою шкірою, яка обтягувала череп, билися роздуті вени. В ніс заходили трубочки з іржавою рідиною, зафіксовані над верхньою губою чимось на кшталт скотчу. Гострими крайчиками на обличчі стирчали вилиці, пошерхлі губи задерлися й оголили роззявлену ротову порожнину, язик, укритий товстим шаром сіро-жовтого нальоту. Звідти, з нутра, продиралося нерівне хрипіння, моторошне порипування й посвист. При кожному вдиху обличчя пересмикувалося від болісної гримаси.

Романа притулила обидві долоні до обличчя й завмерла над ліжком. Її погляд вихоплював рапату шкіру шиї, пласку впалу грудину, прутики рук, розпанахані запаленими слідами від голок.

Людина дивилася на Роману завмерлим, втомленим поглядом. У каламутних очах не було ні подиву, ні зацікавлення, ні роздратування. Романа не розуміла навіть, чи людина в ліжку взагалі її бачить, чи усвідомлює її присутність. Вона усміхнулась до людини в ліжку. Людина не відповіла. Пересилюючи себе, Романа простягнула руку і провела кінчиками пальців по шкірі нерухомого передпліччя. Це було неприємно — ніби торкаєшся чогось зіпсованого, неживого. Романа розтулила уста, прочистила горло, збираючись із думками. Їй треба було якось представитися, пояснити свою присутність, щось запропонувати. Вона пригадала раптом, що принесла з собою айпод професорової дружини. Це здалося найкращим розв’язанням. Романа вийняла з сумочки навушники, приклала їх до вух жінки, боячись надто сильно натискати, і ввімкнула котрусь із численних однакових мінімалістичних композицій для фортепіяно.

Жінка жодним чином не реагувала, навіть не кліпала. Але Романі здалось, що тілом її почали пробігати ледь помітні хвилі, ледь відчутне дрижання. Частіше засигналили датчики, замиготіли, тривожно заблимали додаткові вогники. Хрипке дихання стало частішим, схожим на проламування сухого гілляччя.

Цієї миті до палати й забігло кілька медсестер і лікарів, а слідом за ними влетів професор. Вираз переляку на його обличчі негайно змінився на лють. Романі ще не доводилось бачити такої виразної емоції на цьому завжди однаковому, економному обличчі.

Він вирвав