Читати книгу - "Ті, кого немає"

зуби. Через якийсь час стежка начебто віддалилася від озера. Марта зраділа. Вона вже зібралася була додати кроку, але раптом зупинилася й завмерла.

Між деревами попереду мигнув проблиск світла. Неяскравий, червонуватий, світло то посилювалося, вихоплюючи з темряви силуети дерев, то немов припадало до землі, залишаючи тільки неясний відблиск… Багаття – от що це! Багаття в лісі, яке хтось підтримує, а отже, там є люди, принаймні одна людина. Але чи варто звертати туди? Питання. А якщо там той, у кого вона зовсім нещодавно стріляла?

Налетів порив нічного вітру, приніс із собою далекий запах озерної води.

Намагаючись ступати безшумно, Марта зійшла зі стежки. За півсотні метрів прямо перед нею виникли кілька кущів. Заграва багаття пульсувала за ними, окреслюючи кожний листок, як на малюнку тушшю. Вона трохи почекала, прислухаючись. Голоси: чоловічі й один жіночий – верескливий, літній. Марта опустилася навкарачки і поповзом обминула кущ. Дісталася до найближчого дерева й завмерла.

Навколо багаття сиділи навпочіпках троє чоловіків і жінка в драповому пальті з піднятим коміром, що приховував її обличчя. По колу йшла дволітрова пластикова сулія. Зненацька один із чоловіків підвівся, постояв біля вогню, розвернувся й неквапом покрокував прямо в той бік, де ховалася Марта.

Вона щосили втислася в мох. Перестала дихати і навіть думати. Масивний силует з обвислими плечима й непомірно довгими, як в орангутанга, руками, куца розстебнута куртка, у руці – важка сокира. Чоловік зупинився біля купи хмизу за п’ять кроків від неї. Марта відчула його прогірклий запах, і її раптово охопив такий жах, якого вона не відчувала ніколи в житті. Темна фігура стояла нерухомо, дивлячись просто на неї.

– Агов, Костян, де дрова? – крикнули від багаття.

– Тут хтось є,– неголосно відгукнувся він.

– Глючиш, старий! Тягни давай…

Чоловік мовчки нагнувся, підхопив здоровенний сук і поволік за собою. Однак на півдорозі зупинився, кинув ношу й знову підозріло втупився в темряву. Якби в ту хвилину він зробив хоч крок у її бік, Марта б закричала. Але він знов узявся за дровеняку і, задкуючи, потяг до вогню… Трохи згодом почулись удари сокири, матірна лайка, хрипкий сміх жінки й тріск гілляччя.

Шум був їй на руку. Марта розвернулась і обережно проповзла ті кілька метрів, що відділяли її від кущів. І тільки опинившись за прикриттям, вона наважилася підвестися на ноги, зробила крок, другий, озирнулась – і, вже не в змозі стримуватися, кулею помчала геть.

Ніхто її не переслідував. Тепер вона зовсім погано уявляла, де перебуває, у який бік мчить, але ніяк не могла зупинитися. Від роси її футболка й шорти, що почали були підсихати, знову змокли, і, щоб не змерзнути остаточно, треба було безупинно рухатись.

Ще ніколи Марті не доводилося проводити ніч просто неба, і вона тільки з чуток знала, як визначають напрямок за зорями. Але й зір уже не було – довгі смуги хмар поступово затягували просвіти у височині. Ще з пів години вона квапливо йшла по ледь помітній стежці й мало не проґавила розгалуження, та й проґавила б, якби не спіткнулась об короткий стовпчик із номером лісового кварталу. Відразу за ним від стежки, до якої вона вже звикла, відгалужувалася інша – майже під прямим кутом.

Марта зупинилася, трохи повагалася – і повернула.

Незабаром вона вже йшла по путівцеві, де в коліях виднілися виразні відбитки автомобільних протекторів. Ліс непомітно скінчився, стало світліше, навколо лежала нерівна лука з темними лаштунками лісосмуг і окремих гайків. Здалеку до неї донісся звук автомобільного двигуна – слабкий, як дзижчання мухи в сірниковій коробці. Біля обрію мигнула смужка світла і зникла. Марта спробувала прискорити крок, але ноги не слухалися, їх доводилося переставляти одну за одною, як ватяні. Свинцева втома тиснула на плечі, нила й мерзнула спина, повіки опускалися самі собою, вона безупинно спотикалася. Якби не злість на себе й не треновані м’язи, що звикли до навантажень у басейні, вона б просто звалилася в пил і заснула.

От уже чого вона ніяк не могла собі дозволити.

Почало помалу світати, коли путівець, описавши наостанок петлю навколо напівзруйнованої свиноферми, виповз на асфальтовану трасу, обсаджену тополями й шовковицями. Кілька хвилин тому – Марта бачила їх ще здаля – по трасі пронеслися відразу дві машини, одна з них – важка фура. Вона вибралася на край дороги, перетнула – з сичанням крізь зуби від болю в литках – глибокий кювет, що заріс бур’яном, і сховалася за стовбуром тополі. Зараз іще занадто темно, щоб її можна було помітити, зате дорогу звідси видно на кількасот метрів.

Чекати довелося доволі довго. Шосе залишалося порожнім. Потім через далекий поворот показалися фари – великий чорний позашляховик. Марта не поворухнулась у своїй схованці. Потім протрюхикав пікап «міцубісі» з пластиковим човном у кузові й зник, підморгуючи гальмівними вогнями. Майже відразу за ним – сірий «фольксваґен», набитий, ще й з мішками на багажнику. Обидва прямували до міста.

Знову пауза. Марті здалося, що минула ціла вічність, аж доки на дорозі показався сріблястий відкритий двомісний «BMW». За кермом сиділа молода жінка. Марта рвонулася вперед і спіткнулася. Випросталася, упіймала рівновагу, а тим часом машина порівнялася з нею, трохи вильнула і пронеслася повз.

Марта довго дивилася вслід цьому маленькому, ніби іграшковому спортивному автомобільчику, який об’їхав її, немов випадкову перешкоду. Мабуть, тому й не помітила, як за два кроки від неї загальмував блискучий хромований мотоцикл. Затягнутий у клепану шкіру хлопець, чиє обличчя ховалося під світлофільтром шолома, уперся високим черевиком в узбіччя, повернувся і, не кажучи ні слова, простягнув їй точно такий же чорний яйцеподібний шолом, який був на ньому.

– Це навіщо? – ще не отямившись, сердито запитала Марта.

– Кокос, – буркнув власник хромованого чудовиська. – Надягай…

Марта начепила шолом, обійшла мотоцикл, забралася на високо підняте заднє сидіння, яке виявилося досить зручним, і обома руками вчепилась у якусь скобу. Двигун вистрілив, як гранатомет, і заревів. Її жбурнуло назад, мотоцикл набрав швидкість, і все навколо понеслося криво й навскіс, як збожеволіла кінострічка. Уже на ходу водій обернувся й прокричав крізь гуркіт мотора:

– Тебе як звати?

– Марта.

– Ти вся мокра…

– Я знаю.

– Ну й куди тебе везти?

– До міста.

– Та я врубився. Ти в якому районі живеш, Марто?

– Не має значення! Все одно я додому не поїду…

Мотоцикліст скинув газ і пригальмував на узбіччі.

Вона напружилася. Хлопець підняв щиток шолома, повернувся й кілька