Читати книгу - "Засвідчення"

клепле, доки тепле». Ці нотатки і ці сесії — маю що маю, неухильно, у своїй компетенції. Ні, він не хоче відкладати, і він таки піде до неї. Хай там як, а раптом він не наштовхнеться на Ґрейс. Скористатися б допомогою Вітбі? Але коли зателефонував йому, цього чоловіка мов корова язиком злизала.

Кажучи, що скоро зупиниться в них, Керманич усвідомив: то може бути й певна хитрість! Очевидячки, вона не зіграє йому на руку, але також, пішовши туди, він може відмовитися від певних переваг або підтвердити, нібито Ґрейс має над ним владу. Та в голові у нього було повно шматків записок, нотаток і крутиголовок із приводу можливої мандрівки директорки за межу, а також смертоносного приглушеного відлуння скриньок для коштовностей. Він хотів це розчистити або згодом перемкнутися на щось інше.

Керманич полишив свій кабінет, пройшовся коридором. Цього разу в холі траплялися групки співробітників, дехто — у лабораторних халатах. Йому на догоду?

— Нудно? — блідий нахабний чолов’яга, який скидався на непевно знайомого, спитав у чорношкірої жінки, що минала його.

— Бажаю цього здихатися, — була відповідь.

— А ви волієте саме це місце, так?

Чи слід йому і надалі грати за правилами? Мабуть. Він не міг заперечувати, що біологиня умостилася в нього в голові: слабкий тиск робив стежку, що вела до експедиційного крила, вужчою, стелі стали нижчі, безперервно метушливий-пошуковий язик грубого зеленого килима завивався навколо нього. Вони двоє почали існувати в певному перехідному просторі між допитуванням і бесідою, в переході до чогось такого, чому він не міг дати назви.

— Доброго дня, директоре, — сказала Сью, чия голова несподівано виросла ліворуч біля питного фонтанчика — ніби якоюсь величезною маріонеткою або мистецькою інсталяцією. — Чи все гаразд?

Усе було прекрасно секунду тому. Чи зараз щось змінилося?

— Ви просто маєте аж надто заклопотаний вигляд.

Може, це ви сьогодні надто заклопотані, хіба не може бути такого? Але він цього не сказав, просто всміхнувся й зарухався далі холом, уже покинувши ліліпутські володіння лінгвістичного підрозділу.

Щоразу, коли біологиня говорила з ним, щось мінялося в його світі, й Керманич відчував до цього певну підозру, воно обурювало його, бо відволікало. Але це не флірт, ні, навіть не звичайна емоційна прив’язаність. Він абсолютно впевнено знав: він не проникнеться, не стане одержимим, не потрапить до повітряної ями, якщо вони й надалі під час розмови перебуватимуть у цьому просторі. Це не входило до його планів, це не його позиція.

Експедиційне крило мало чотири верстви явної безпеки, і кімната інструктажу, якою вони зазвичай послуговуються, осідає на краю зовнішнього шару — одразу після проходу — зона знезараження, котра сканує вас на все, від бактерій до примар, от як, скажімо, на привид оцього іржавого цвяха, на який ви наступили на скелястому пляжі, у свої десять років. Зважаючи на те, що біологиня годинами, до свого прибуття, вистоювала на тій багнистій порожній автостоянці, де повно бур’янів, іржавого металу, потрісканого бетону й собачого посліду, це здавалося безглуздям. Та все ж таки вони це зробили, з незмінною і спокійною вправністю. Окрім того, що все тут було майже сліпучо-білосніжне, контрастуючи з полинялими та чорно-мідяними текстурами коридорних кімнат. Ще троє інших замкнених дверей лежали між іншими кімнатами Південного Округу та «номерами люкс», тобто зоною утримання. Текстура і тон, які, можливо, раніше здавалися футуристичними, а тепер могли сприйматись як ретрофутуристичні, панували над біло-чорними меблями абстрактно-модерністського стилю. Це версія стільця. Це щось подібне до стола, до високого кухонного стола з шафкою. «Сспантеличувальні» скляні перегородки, як сказав би його тато, були помережані та покриті морозяними візерунками сцен із дикої природи, включно з очеретяними заростями та подобою луня польового, видного вище. Як і більшість таких зусиль, це нагадувало набір з малобюджетних фільмів 1970-х років. У жодному цьому не було плинності, як і натяку на закляклий рух, що його батько намагався вкладати у свої абстракціоністські скульптури.

У мінімалістському фойє та кімнатах відпочинку, які були передпокоями до номерів люкс, були представлені варті уваги світлини й картини, що не мали нічого спільного з реальністю. Фотографії були ретельно дібрані, щоб пропонувати увазі увінчане успіхом завдання, у комплекті з вишкірами й веселощами, хоча насправді вони зображали підготовку до виконання місії, часто експедицій, які через неправильну роботу зазнали жахливого провалу, або акторів на фотосесії. Портрети, довга вервечка яких завершувалася в номерах люксу, були ще гірші, на думку Керманича. Вони зображали всіх двадцятьох п’ятьох «повернених» учасників експедицій, тріумфаторів-піонерів, які зіткнулися з «незайманою пустелею», — хоча насправді всі загинули, окрім Лоурі. Це була паралельна реальність, яку мали підтримувати працівники, що контактували з учасниками експедицій. Така собі фікція, створена за допомогою вигаданих або адаптованих історій про хоробрість і витривалість, і ці оповідки мали пробудити ці ж чесноти в поточній експедиції. Неначе славетні герої революції в якійсь соціалістичній країні з диктаторським режимом.

Що це означало? Анічого. Чи біологиня вірила в усе це? Можливо. Казочка хоче, щоб у неї вірили, благає, щоб у неї вірили: історія старої доброї національної гордості від оптимізму і бойового духу. Закасати рукави і взятися до роботи, і якщо докладеш зусиль, то повернешся живим, а не понівеченим зомбі з відчуженим поглядом і раком — замість особистості та недоторканної особистої пам’яті.

Він знайшов Жар-птаху в її кімнаті, на її розкладачці — коли б він оце не прийшов та не побачив, чи хоч би хтось повідомив, на якому ліжку відпочиває допитувана? Це місце поєднувало атмосферу побіленої казарми, літнього табору та готелю найнижчого класу. Такі ж самі бліді стіни, хоча й там можна розрізнити замальовані графіті, точнісінько як у тюремній камері. У високій стелі — мансардні вікна, а бічна стінка біля вузького вікна зависока для того, щоб біологиня визирала у той отвір. Ліжко було вбудоване в дальшу стіну, а з протилежного боку — телевізор із DVD-програвачем: тільки дозволені цензурою фільми та пара дозволених цензурою каналів. Нічого занадто реалістичного. Нічого, що могло б зарадити амнезії. Головним чином це стародавні фільми з наукової фантастики або мелодрами. Документальних фільмів і програм новин у списку немає. Передачі про тварин можуть потрапити до обох списків.

— Я вирішив цього разу відвідати вас, бо вам недобре, — сказав він крізь хірургічну маску. (Той, хто супроводжував, уже повідомив, що вона дозволила.)

— Ви гадали вломитися на мою хвору вечірку та зірвати куш за повною програмою? — сказала вона. В її очах луснули кров’яні судини, видніли темні кола, обличчя запало. Вона досі була вбрана в цей