Читати книгу - "Засвідчення"

прибиральницько-військовий одяг, цього разу — з червоними шкарпетками на додачу. Навіть хвора, вона мала вигляд сильної особистості. Певно, розлютившись, робить відтискання і підтягування — усе, що спало йому на думку.

— Ні, — мовив він, обертаючи овального стільця, ще й не встигнувши подумати, як це буде візуально, — аби спертися на спинку, ноги незграбно відставлені набік. Чом це сюди не заносять нормальних стільців? Чи не з тієї самої причини, чому в аеропортах дозволяють тільки пластмасові ножі?

— Ні, я хвилювався. Не хотів тягнути вас до кімнати інструктажу. — Він спитав себе, чи не вповільнили їй ліки реакцію та розуміння, чи не слід йому повернутися пізніше. Або взагалі не повертатися. Він занепокоївся від такого великого дисбалансу між собою і цим оточенням.

— Звісно. Равлики-ксенофори відомі своєю товариськістю. Якби ви дочитали до кінця свою книгу з біології, то виявили б, що це правда.

Це викликало в нього напівсмішок, але вона відвернулась од нього на розкладачці-ліжку, обійнявши подушку кислотно-жовтого кольору. Біологиня показала спину, на якій щільно напнулася тканина, ніжне тонке волосся на гладенькій шкірі шиї відкрилося йому майже з мікроскопічною точністю.

— Ми могли б перейти до загальної зони, якщо волієте?

— Ні, ви повинні бачити мене в моєму неприродному середовищі.

— Воно здається досить приємним, — сказав він, потім пожалкувавши, що це зробив.

— Жар-птаха зазвичай щодня облітає відстань у діапазоні від десяти до двадцяти квадратних миль, а не перебуває у тісному просторі, де проходить, скажімо, футів сорок.

Він зітхнув, співчутливо кивнув головою та змінив тему.

— Я гадав, можливо, ми сьогодні поговоримо про вашого чоловіка, а ще й про директорку.

— Ми не говоритимемо про мого чоловіка. А директор — це ви.

— Вибачте. Я маю на увазі психологиню. Я обмовився. — Проклинаючи себе і водночас прощаючи собі.

Вона обернулася — достатньо, щоб показати йому підняту брову, а самі очі були затулені подушкою, а потім повернулася до споглядання стіни.

— Обмовилися?

— Я мав на увазі психологиню.

— Ні, мені здалося, ви мали на увазі директорку.

— Психологиню, — уперто повторив він. Може, занадто роздратовано. Щось у недбалості цієї ситуації його тривожило. Не слід було йому вторгатися до її приватних володінь.

— Як скажете. — Тоді, начебто бравуючи своїм дискомфортом, біологиня відвернулася, досі стискаючи подушку. Вона подивилася на нього й мовила з певним сонним нахабством: — А що, як ми поділимось інформацією?

— Що ви маєте на увазі? — Він точно знав, що вона має на увазі.

— Ви відповідатимете на мої запитання, а я — на ваші.

Він нічого не сказав, подумки зважуючи загрозу й винагороду. Він може їй набрехати. Він може брехати їй цілий день, а вона так і не дізнається.

— О’кей, — мовив він.

— Добре. Почну я. Ви одружені чи були колись одружені?

— Ні та ні.

— Нуль проти двох. Ви гей?

— Це ще одне запитання — і знову ні.

— Досить справедливо. Тепер питайте ви.

— Що сталося на маяку?

— Занадто розпливчасто. Запитуйте конкретніш.

— Коли ви зайшли до маяка, чи сходили ви нагору? Що ви там знайшли?

Вона сіла, спиною до стіни.

— Це два запитання. Чому ви так на мене дивитеся?

— Я не дивлюся на вас жодним чином.

Він просто усвідомив, що дивиться на її перса, чого не було протягом попередньої сесії, і наразі намагався знову не звертати на них уваги.

— Але це два запитання. — Певно, він озвався правильно.

— Так, ви маєте рацію щодо цього.

— На яке ви хочете мати відповідь?

— Що ви знайшли?

— Хто вам сказав, що я це пам’ятаю?

— Ви — щойно. То й скажіть мені.

— Журнали і щоденники. Багато журналів. Висохлу кров на східцях. Фотографію доглядача маяка.

— Фотографію?

— Так.

— Ви можете її описати?

— Двоє чоловіків середнього віку, перед маяком, дівчинка збоку. Доглядач маяка посередині. Чи ви знаєте, як його звати?

— Сол Еванс, — бездумно сказав він. Але не побачив у цьому небезпеки, уже міркуючи, що ж це означає: ті фото, які висять у директорському кабінеті, є і на маяку. — Це ваше запитання.

Він міг сказати, що вона розчарована. Вона насупилася, похилила плечі. Легко можна було сказати, що ім’я «Сол Еванс» нічого для неї не означає.

— Що ще ви можете мені сказати про це фото?

— Воно було в рямці, висіло на стіні середнього майданчика, і обличчя доглядача маяка обведене колом.

— Обведене? — Хто обвів його колом і чому?

— Це ще одне запитання.

— Так.

— Тепер розкажіть мені про свої хобі.

— Що? Навіщо? — Ці питання здавалися доречнішими у широкому світі, а не в Південному Окрузі.

— Що ви робите, коли вас тут немає?

Керманич поміркував.

— Годую свого кота.

Вона розсміялася — пирхнула і затихла, закашлявшись.

— Це не хобі.

— Більше схоже на покликання, — визнав він. — Ні, але… я бігаю. Слухаю класичну музику. Іноді граю в шахи. Іноді дивлюся телевізор. Читаю книги… романи.

— Тут немає нічого особливого, — сказала вона.

— Я ніколи й не вважав себе унікумом. Що ви ще пам’ятаєте з експедиції?

Вона скоса подивилася, начебто брови, стиснувши обличчя, допоможуть їй пригадувати.

— Це дуже широке питання, пане директоре. Дуже широке.

— Ви можете відповідати на нього так, як вам подобається.

— О, дякую.

— Я просто маю на увазі, що…

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — сказала вона. — Я майже завжди знаю, що ви маєте на увазі.

— Тоді дайте відповідь на це запитання.

— Це добровільна гра, — пояснила вона. — Ми можемо зупинитися будь-коли. Може, я зараз хочу зупинитися. — Знову нерозважність чи щось іще? — Вона зітхнула, схрестивши руки. — Нагорі трапилося щось погане. Я побачила щось погане. Але не певна, що саме. Зелене полум’я. Черевик. Заплутано, як у калейдоскопі. З’являється і щезає. Мені здається, я отримую чиїсь чужі спогади. Зо дна криниці. Уві сні.

— Чиїсь чужі спогади?

— Моя черга. Що робить ваша мати?

— Це засекречено.

— Певна, що так і є, — сказала вона, оцінююче дивлячись на нього.

Він швидко після того скінчив сесію. Що таке справжнє співчуття, попри все, як не обертання, в деяких випадках, до дверей, щоб залишити іншого на самоті? У своїй кімнаті вона втомилась і стала не те що не такою колючою, як майже занадто розслабленою.

Вона заплутувала його. Він бачив у ній особливі риси, але ж їх не було в тій біологині, яку він знав, за особовими справами і стенограмами. Він почувався так, нібито сьогодні розмовляв з кимсь молодшим, кимсь балакучішим і вразливішим, якби захотів із цього скористатися. Може, це тому сталося, що він вторгся на її територію, коли біологиня захворіла — або, з якоїсь причини, приміряла на себе