Читати книгу - "Останній письменник, Марек Краевський"

не дивився на батька. Він завжди уникав зорового контакту. Коли він був спокійний, кліпав повіками, а коли був дуже схвильований, то кидав швидкі косі погляди — як і зараз.

– Ти приходиш до мене після двох років відсутності спілкування і з самого початку обсипаєш мене компліментами. Що я розумний, що можу писати, як ти кажеш, в різних реєстрах... Що? Ти прикидаєшся хорошим татом?

Тепер його погляд став нерухомим. Це показувало крайнє хвилювання.

– Іди геть звідси! – вигукнув він. – Ти приходиш до мене лише тоді, коли маєш якусь справу! Але спочатку ти хочеш, щоб почав я, так? І давай почнемо трохи згадувати, чи не так? Є веселі сцени з дитинства? Може, ти ьажаєш поговорити про те, як ти навчив мене їздити на велосипеді? І ми маємо отримувати від цього задоволення, чи не так? Нам треба поплескати один одного по плечу? А може, випити пива? Батько і син! Чудові друзі! – Він знизив голос. – Я ніколи не буду твоїм приятелем, Каміль.

Тепер вже Скриптор уникав зорового контакту. Він знав, що, дивлячись прямо в очі сину, розлютить Йонаша ще більше. Тож він зосередився на маленькому італійському скорпіоні, який повільно піднімався по грубій штукатурці, а потім поліз під стічний жолоб. Він мовчав, але в думках рішуче спростовував звинувачення сина. Якби він цього не зробив, вибух був би неминучим.

Той наш контакт був не зовсім нульовим, пам'ятаєш? Ти мовчки відхилив мої чотири запрошення провести Різдво разом, пам’ятаєш? Скільки часу тобі знадобиться, щоб перестати зосереджуватися лише на своїй шкоді та звинувачуванні мене у всьому?

Однак ці розумові контраргументи розлютили його.

Скриптор підвівся. Власне, він вже не хотів більше розмовляти з цим жаліючим себе людським уламком. Він не хотів дивитися на його подерту фланелеву сорочку та на вузьке, бридке обличчя, вічно вкрите висипами. Але гнів раптово випарувався — так само раптово, як і з'явився. Жаль змусив його залишитися, а гординя і зранена гордість змусили його сказати такі слова:

– Клініка професора Чуркука у Львові зв’яжеться з тобою протягом кількох днів. Вони запрошують на рік психосуїцидальної терапії. Коли ти погодишся і призначиш дату, я перерахую другий внесок на їхній рахунок. Сто двадцять п'ять тисяч пан'євро. Однак, якщо ти не погодишся, я не буду цього робити і заберу ті гроші, які перевів годину тому. І тоді ти помреш у цих нетрях, – сердито прохрипів він. – І на цьому закінчую. Я йду, сину.

Він повернувся до зарослої діри в паркані, крізь яку увійшов. І потім почув плескання в долоні позаду.

– Ну і театр ти забабахав! – Ці слова супроводжувалися хрипким сміхом. – Ти поводишся підступно, Каміль! Хочеш змусити мене почуватися винним за те, що я тебе образив, так? Хочеш почути: "тату, дякую за гроші, залишайся, не йди"! Але я ніколи не буду називати тебе "татом".

Скриптор різко обернувся. Його сорочка була липка від поту.

– Я це, курва, знаю! – рявкнув він. – Ти вже казав нам мільйон разів, що не будеш називати мене "батьком", а її - "мамою"! Мені це відомо! Скільки можна слухати те, що ми і так добре знаємо! Замовкни нарешті!

– Присядь! – Йона жестом указав на шину. — Я тобі скажу те, чого ти не знаєш...

Скриптор занепокоївся. Звучало це не дуже добре.

– Ти не знаєш, Камілю, що ці півроку я був твоїм ангелом-охоронцем...

Тепер письменник внутрішньо посміхнувся. Вживання правильної кличної форми, тобто перехід від розмовного стилю до культурного, призвело до того, що настрій Йонаша зрорбився більш лагідним.

– Ти, мабуть, відчував, як твої фонокуляри злегка вібрують, навіть якщо ти не отримував жодних повідомлень, чи не так? У цьому тремтінні проявлявся я, Каміль. Я був у твоєму оці. А я все про тебе знаю... По-перше, я уважно слухав вашу розмову з тим поліцейським про серію смертей неологомахів, тих оповідачів без ШІ. І я слухав сьогоднішній романтичний обмін реченнями з тією німкенею...

– Вона не німкеня, — перебив він сина.

– Не переживай. – Йонаш вперше посміхнувся. – Я завжди зникав, як інтернет-привид, коли до тебе приходили повії пані Ані. І я б теж зник, якби ти почав підіймати їй спідницю. Я теж знаю, чому ти втік звідти, з того довбаного готелю, як тарган з-під раковини.

Скриптору не сподобалася ця груба фраза та неприємне порівняння.

– Я не можу перевірити того на сто відсотків, – продовжив Йонаш, дивлячись на скорпіона, який виліз з-за водостоку й повільно прямував до відкритих балконних дверей. – Але я майже впевнений, що ця жінка... Вона не хотіла зробити тобі нічого поганого. Хтось інший її підбурює. Він ллє їй у вухо інтернет-отруту...

Він потер лоба. У нього була захисна плівка на передпліччі, яка прикривала нове барвисте татуювання. Скриптор вважав за краще не питати, якого ще мультиплікаційного героя цього разу увічнив його син.

– Слухай, Каміль. За останні три роки було вбито трьох польських неологомахів. Ти можеш бути наступним у цій серії. Інтернет аж кипить ненавистю до тебе. І справа не тільки в тому, що ти образив того хлопця. Тепер в Інтернеті зневага до тебе є глибшою. Я не знаю, чому тебе хтось аж так ненавидить, але мені відомо, що всюди летять і свистять отруйні кулі. На жаль, я не знаю, хто посилає їх проти тебе. Я не можу його вистежити. Звичайно, це можуть бути страхи, але вони також можуть бути ознакою чогось серйозного.

Він відкрив руку. На долоні лежав маленький кубик пам'яті та блискучий сталевий смарт-перстень .

– Надягни його собі на палець, — сказав він. – Так я зможу краще виконувати обов’язки твого ангела-охоронця. І тут... — Він торкнувся кубика. – Тут є все про ці три вбивства. В сімдесят четвертому в Сахарі, в сімдесят п'ятім у Варшаві і рік тому в нашому місті. Плюс дещо про два старих, одне з п'ятдесят п'ятого року в Кракові та одне тридцять два роки тому, коли старшокласник зарізав іншого у Вроцлаві. І ще дещо. Багато про інших, непольських логомахів, які нещодавно трагічно загинули.

Його потішило здивування, яке він викликав у свого батька. У його голосі була гордість.

– Нещодавно я витяг усе це з поліцейської бази даних. На жаль, конфіденційні повідомлення були зашифровані надто надійно... — він посерйознішав. — Перевір все. Найми приватного детектива, бо ж на рахунку, мабуть, є якісь запаси. Або, може, вибачся перед тим