Читати книгу - "Акрополіс 2 - врятуй, якщо зможеш , Влад Вірт"

Від подібного подарунку долі я ледве не підстрибнув на місці, оце так джек-пот, тож більше не сперечаючись, покірно рушив за своїм провідником. Вказаний дроїдом столик знаходився по центру ложі. Його, напівмісяцем, оточував чималих розмірів шкіряний диван із високою спинкою, створюючи в середині затишний закуток. За самим скромним припущенням тут могло з легкістю розміститися півтора десятка гравців, але я так і залишився один. Сам стіл ледве не ломився від виставлених на нього смаколиків, проте я не торкнувся жодного з них і всі ті півтори години до початку концерту просидів у нервовому очікуванні, гризучись питанням. А чи достатньо добре я знаю свою сестру, аби впізнати її серед десятків конкурсантів?

Й ось, нарешті, розпочався сам виступ. Учасники на сцені змінювали один одного, а я, так ні в кому не побачив і натяку на схожість із Веронікою. Конкурсанти, безумовно, були талановиті. Їх жести та рухи виглядали граційними, голос звучав мелодійно, а сам виступ заслуговував на гучні аплодисменти з оваціями, проте я все одно не відчував того «Вау» та нестримного драйву, що захоплювали мене кожного разу, коли сестра брала мікрофон до рук.

Вечір уже почав добігати кінця і разом із ним, став втрачати надію і я, коли на сцені з’явилася вона. Невисока, тендітна дівчинка з трішки клишоногою ходою, яка тільки додавала їй милоти. Вона здавалася такою розгубленою, беззахисною та невпевненою, що мені одразу захотілося підбігти якомога ближче до сцени та прокричати щось обнадійливе. Втім, варто тільки було заграти музиці, як усе змінилося. Дівчина одразу впіймала драйв і почала його ретранслювати на присутніх. Один за одним гравці, що сиділи за сусідніми столиками, неспроможні стриматись, почали в такт пританцьовувати, а коли, нарешті, залунала пісня в мене відпали будь-які сумніви, хто переді мною на сцені.

Вероніка, вона співала одну зі своїх улюблених і водночас маловідомих пісень Анілізи. І цей її кавер, схоже, проник до серця кожного, хто прийшов на концерт. Адже, навіть крізь стіни та гучну музику я чув, як натовп, злившись у багатоголосий хор, підспівує моїй сестрі, а потім, коли дівчина закінчила, проводжав її за сцену нестримними оплесками та оваціями. Якщо судейство тут чесне й результати не підтасовуються, то з переможцем, усе очевидно.

Скоріш за все такої думки були й організатори, а тому залишили виступ Вероніки на самий кінець. Далі, наступила коротка, двадцятихвилинна пауза й почався процес нагородження. Звісно, як заведено на всіх великоформатних конкурсах, окрім основного призу, існувало декілька побічних і зараз, їх один за одним вручали конкурсантам видні діячі Акрополісу: Шейх Ель-Ріяда та голова місцевого департаменту поліції, представники двох топових кланів, що спеціалізуються на організації концертів, та навіть декілька шишок із Трибунату.

— Нарешті, настав час оголосити головного переможця! — урочисто вигукнув ведучий, якого оваціями підтримав натовп.

— І для цього ми запросили голову таємного департаменту Акрополісу, який тепер, хоче бути ближчим до народу, тож оплески нашим спецслужбам за бажання бути більш відкритими!

Масовка з НПС одразу почала рукоплескати, а от я напружено подався вперед. Який ще таємний департамент? Ніколи такого не було в Акрополісі. І в цей момент світло на сцені погасло натомість у небі з’явилась величезна проєкція, на якій були відображені аватари всіх конкурсантів, а ще цифри над кожним із них, які почали швидко рости й поступово завмирати. Аватари, цифри, над яким більше не змінювались, невдовзі зникали, аж доки не залишився тільки один і це був аватар моєї сестри.

— Оплески переможиці! — вигукнув ведучий і натовп ошаліло заверещав.

Аватар сестри зник, а на сцені знову з’явилось світло і я побачив, як червоніючи й сором’язливо опускаючи очі, Вероніка вийшла вперед і стала навпроти Брата, котрий доброзичливо й по-батьківськи так посміхаючись, простягнув моїй сестрі золоту статуетку. Тремтячими руками дівчина спробувала взяти її та повернутись назад, але натомість джин притягнув Вероніку до себе й поцілував у щоку, а потім, обійнявши, почав говорити промову.

Втім, мені на його слова було вже байдуже. Потягнувшись до рюкзака я дістав звідти рейковий прискорювач, один із небагатьох елементів стрілецького арсеналу, котрі в мене залишились і який я не стану продавати за жодних обставин. Змахнув рукою смаколики перед собою, я упер сошки гвинтівки о стіл, піймав голову брата в схрещений приціл і натиснув на спусковий гачок. Вдача, тільки на неї я зараз розраховував. Зі ствола вилетів згусток сконцентрованої енергії й застиг у метрі переді мною, а з боку почулися оплески та задоволений сміх.

— Ви, люди, такі передбачувані й водночас такі нелогічні, — джин сидів на дивані, закинув ногу за ногу курячи сигару, а навкруги все завмерло, рахуючи час.

— Облиш цю свою пукалку, знаєш же, що мене цим не вбити.

— Ти, ти! — гнівно промовив я і подивився в бік сцени, на якій Вероніка, зараз обіймала повітря.

Джин посміхнувся, — бажаєш, аби я дав вам спокій?

— А це, можливо? — з підозрою промовив я, паралельно намагаючись придумати, хоч щось.

— Цілком. І для цього тобі треба зробити одну невеличку послугу.

— Яку?

— Вбити свою подружку.

— Алісу? — від здивування мої брова полізли вверх.

-Так.

— А ви хіба з нею не за одно?

— Я ж казав, ви люди такі передбачувані й водночас такі нелогічні. Твоя подруга мене зрадила, втім, як і тебе до цього. Вбивство Ультрака, було її місією, а після ця негідниця мала повернутися назад і надати доступ до своїх блоків пам’яті, але вона втекла до Тортуги й почала свою гру, невдячна паскудина.

— Не можу сказати, що ця новина мене засмутила, — не зміг я стримати єхидства. — Але, як ти знав, що мені вдасться привести Алісу до Ультрака, коли ще вчора, я і сам, гадки не мав про його існування.

— Як? — джин посміхнувся, видихнув терпкий дим у мій бік.