Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

Гостинність темряви

Через кілька годин тиші, що нависла над ними, раптово пролунали кроки. Спочатку повільні, потім чіткіші, що вказувало на наближення когось. Ділан мимоволі підняв голову, сподіваючись, що це буде Кейт. Можливо, вона прийшла з якимось рішенням, з якоюсь пропозицією, що дозволить їм вибратися з цього місця.

Кроки наближалися, і серце Ділана прискорило свій ритм. Він готовий був побачити її, отримати хоч якусь надію на вихід, але коли двері відчинилися, перед ними стояла не Кейт.

Це була блондинка, та сама дівчина, яку вони бачили раніше, коли були в кімнаті з відьмами. В її очах відбивався холодний погляд, але тепер вона здавалася ще більш впевненою, наче знала, чого хоче.

Вона стояла, не зважаючи на їхнє здивування, і довго не говорила. Лукар і Ділан зустріли її погляди, і в їхніх очах промайнув неприхований запит.

— Ви, мабуть, очікували когось іншого тут побачити, — сказала блондинка, її голос був спокійним і майже непроникним.

— Кейт? — запитав Ділан.

— Кейт вирішила, що ви поки не заслуговуєте на її увагу, — її слова прозвучали, як холодний лід, що плавно опускається в порожнечу. — Але я можу запропонувати вам щось цікавіше.

Лукар подивився на неї, намагаючись зрозуміти її наміри. В її погляді не було милосердя — тільки інтрига та підозріла цікавість. Він відчув, як повітря навколо стало густим і важким.

— Що ти хочеш від нас? — Лукар поставив це питання, розуміючи, що нічого хорошого чекати не варто.

Блондинка тихо усміхнулася, її руки опустилися на стегна, а її очі не відривалися від них.

— Непривальне запитання, що ви хочете від мене, — сказала вона, і її голос став більш спокійним. — А що ви готові дати мені за це?

Ділан зітхнув, його розум вже працював швидше, але кожне нове слово цієї дівчини тільки загострювало його відчуття небезпеки. Вони потрапили в гру, правила якої ще належало зрозуміти.

Блондинка повернулася до дверей, за якими щось хруснуло, і через мить з’явилася з підносом у руках. На підносі була проста їжа — хліб та вода. Вона поставила його перед ними, і її погляд був злегка знущальним, коли вона дивилася на те, як Лукар і Ділан оглядають їжу.

— Мені не казали вас годувати, — сказала вона з усмішкою, яка більше нагадувала посмішку хижака. — Але я вирішила пошкодувати вас, — її голос був байдужим, ніби вона вирішувала, чи варто їм навіть ці кілька крихт.

Вона поклала піднос на підлогу перед ними і зробила крок назад, спостерігаючи за їхньою реакцією.

— Води вам вистачить? Їжі? — її питання прозвучало з ледь вловимим сарказмом.

Ділан обережно подивився на їжу, відчуваючи, як важливо не показати жодного знаку слабкості.

Лукар, не відриваючи погляду від блондинки, трохи нахилився вперед, щоб зручно дістатися до води, але не став поспішати.

— Що ти хочеш від нас? — запитав він, намагаючись не дати видимих ознак тривоги.

Блондинка посміхнулася ще більше, її очі затуманилися від задоволення, ніби вона насолоджувалася кожною секундою їхньої безпомічності.

— Я не очікую вдячності, — сказала вона, в її голосі не було нічого доброзичливого. — Я просто дозволяю вам залишитися живими. А що ви робитимете з цим... — вона кивнула на їжу і воду, — це вже ваша справа.

Її тон був розважливим, і в ньому відчувалась певна перевага. Здавалося, що вона володіє ситуацією повністю, а їхня свобода була лише грою в її руках.

Блондинка повільно підійшла до них, її рухи були неначе хижацькими, кожен її крок розважливий і обміркований.

— Сподіваюся, вам комфортно у нас в гостях, — сказала вона з відтінком іронії в голосі. — Ми проявили максимум гостинності по відношенню до вас, чи не так?

Блондика зробила паузу, спостерігаючи за ними ще деякий час. Потім з повільним і досить байдужим рухом, вона витягла з кишені кілька металевих ключів і, не звертаючи уваги на їхні погляди, кинула їх прямо перед Лукарем і Діланом.

Ключі дзвінко клацнули по кам’яній підлозі, відлунюючи в тиші, що заповнила кімнату. Ділан миттєво підхопив один з них, відчуваючи, як важко йому стало дихати, як невизначеність нависла над ними ще більше.

Блондинка стояла, спостерігаючи за ними, її погляд був холодним і абсолютно байдужим, але усмішка, що грала на її губах, була не зовсім доброзичливою.

— Не поспішайте радіти, — додала вона, затримуючи погляд на їхніх руках, коли вони намагалися дістати ключі. — Ви все рівно в клітці.

Блондика зробила ще один крок назад, її очі знову блиснули якимось незрозумілим задоволенням. Вона ще раз поглянула на Лукара та Ділана, наче оцінюючи їхні реакції, і, не сказавши більше ані слова, повільно вийшла з кімнати.

Двері тихо заскрипіли, коли вона їх зачинила, і залишила їх на самоті з цією новою надією на втечу. Тиша одразу заповнила кімнату, лише звук ланцюгів, які кольнули металом по кам’яній підлозі, порушував спокій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍