Читати книжки он-лайн » Різне » Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський

Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

116
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 201
Перейти на сторінку:

Я було вже думав відмовитися їхати, але в мене був товариш, Зінчук Іван Самійлович, який дуже мені подобався, був такої ж самої вдачі, як і я: тихий, смирний, якщо й вип'є самогону чи горілки, то не бушує, не хуліганить, не лається. Ото я й вирішив робити так, як він.

Спробував було я його спочатку вмовляти не їхати, так він і слухати не схотів, категорично заявив - їдемо, і все, а раз так, то я не став йому суперечити і погодився також їхати. Знаючи, що на залізниці часто трапляються крадіжки, ми домовилися спати по черзі і вартувати.

 

Дмитро Захарович Добрянський (м. Гайсин, 1932 р.).

 

Рушили. Їхати довелося цілих три доби. Захотілося мені спати, дивлюсь, Ваня, мій друг, не спить; ну, думаю, не слід йому вдруге нагадувати про те, щоб вартував. Я спокійно ліг і заснув. Прокидаюся, дивлюсь - усі сплять як один; кинувся до свого сундука з багажем - нема. Сюди-туди - нема й сліду. В одного з наших односельчан сундук також зник.

Я збудив Івана, кинулися в різні сторони, по всіх вагонах пройшли, але даремно. Той, що вкрав, часу не гаяв, а на першій-ліпшій станції зійшов.

В сундуку не лише мої речі були, а й частина Іванових. Із Іванових були пара спідньої білизни із домотканого полотна, бритва ще досить добра та прибор для гоління, а решта речей моя, як-от: п'ять сорочок, з яких одна дуже гарно вишита кольоровою заполоччю, бавовняний чорний костюм; постоли-чуні, які одержав у сільгоспартілі і які ще були майже нові; з півсотні поштових конвертів, папір, ручка, олівець, дві пачки махорки (махорку як пайок - по пачці на кожного - одержали ми з Іваном на першій станції Христинівка), хліб та інші дрібниці. І от усі ці корисні речі згинули безслідно…

Залишилося в нас тільки те, що було на нас.

На мені брюки - синє галіфе; добрі брюки, мені їх подарував зятюха наш - старшої сестри Тосі чоловік. Вони на нього були тіснуваті і в одному місці навіть тріснули. Сорочка ж на мені була з найгірших, ріденького полотна, без коміра; через петельки затягувалася звичайнісіньким жовтим шнурком з черевика. Був також на мені старенький піджачок, теж подарований зятем разом із брюками; на голові кашкет захисного кольору із зіркою, а на ногах нічого - цебто босий. Опісля горював - було б хоч чуні не класти в сундук, був би взутий - та пізно!..

Прибули ми на шахту 18 серпня 1930 року (Свердловське рудоуправління Poвенецького району, станція Должанська, шахта № 23-24). Нас розмістили по гуртожитках. Дали по декілька уколів. Два дні відпочивали, харчувалися в їдальні перші дні за списком. Потім видали нам брезентовий гарний новий спецодяг, згідно з нашою освітою розбили нас на кваліфікації. На шахту № 23-24 разом з нами прибуло чоловік п'ятдесят.

Оскільки я був трохи обізнаний з електрикою, то й одержав кваліфікацію «стажист-учень», працювати мав на врубовій машині біля машиніста. Решта товаришів займалися хто чим, частина - тим, що і я, хто на навалку, хто на плити і т. ін. Розбили нас на зміни, видали робочі номерки, по яких ми мали змогу одержувати «лампи Вольфа» з лампової, і ми приступили до праці.

Перші дні, звичайно, як учням, довелося важкувато - багато з чим були не обізнаними. Кажуть мені, наприклад: подай обапол. Став я і очі вилупив - що воно за штука така, обапол? Виявилося, що це звичайнісінький шмат дощечки. Або «клевак» - та я зроду такої назви не чув, а це інструмент, схожий на кирку. Або таке. Розбирали врубову машину, яка вибула з ладу і якій необхідний був капремонт, для чого і потрібно було її з шахти доставити на-гора в майстерню. Розгвинтили її на три основні частини, стали вантажить корпус; перекинули вагонетку, всунули найбільшу частину, взялися вчотирьох піднімати. Не виходить, сил не вистачає. Послали мене по домкрат, піди, - кажуть, - там десь біля трансформатора лежить домкрат, неси його сюди. Я пішов, дивився-дивився, не знаю, що це за звір. Вернувся ні з чим. Послали другого, більш обізнаного в цій справі. Приносить... Так ось яка це диковина - невеличка штука, коліща з трибками, ручка недовга, за неї вниз і вгору смикають.

Звичайно, брудна шахтна робота спочатку нам, новачкам, не подобалась, дехто утік додому, не кажучи нікому й слова. Ну що ж, гадаю, дременув би і я, п'ятами накивавши, але думаю, з чим же я вертатимуся, коли мене пограбовано? Тут немає в що перебратися, переодягтися; те ж саме і вдома. Що ж мати скаже, глянувши на мене? Та й від людей совісно. Ні, не вернуся.

Почалися холоди - зуб на зуб не попадає, не завадило б купити теплий одяг, так нема грошей. Труднощі доводиться переживати. Але прийшлося скуштувати ще гіршого...

Пропрацював я майже два з половиною місяці; кінець серпня, вересень цілком і майже ввесь жовтень. Трапилося величезне нещастя, яке далося мені взнаки на ціле моє життя, залишивши мене назавжди калікою…

30 жовтня я спустився в шахту, як і звичайно, на роботу.

Шахта була хоч і глибока, але спускалися в неї не кліттю, тому що була не вертикальна, і не «козою», хоч і було устаткування на «козу», а ходили пішки на-гора і вниз у забій у лаву - більш як кілометр в один кінець.

Спочатку без звички ходити було важко і боліло попід колінами, а коли звикли, то й байдуже - за виграшки ходили.

Вугілля в шахті добре, антрацит, вона була не курна і не газова: світили в ній і курили вільно, без жодного страху.

«Лампи Вольфа», якими світили в шахті, у своїй більшості пропускали бензин. Бензин стікав на спецодяг, та ми не звертали на це особливої уваги: тече, випаровується, ну й нехай! Але трапилося ось що.

Коли спустилися ми із машиністом у лаву в нічну зміну, ми захопили фляжку з бензином (бензин завжди брався для промивки бурової головки у врубовій машині). Машиніст рубає вугілля, а мені каже: «Ти, Митю, іди забери фляжку з бензином і взагалі все, що там угорі лави є, знеси нижче та відчепи від стойок кабель, та будем його перетягувати; як тільки перетягнемо, так зразу ж і підем на-гора».

1 ... 39 40 41 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"