Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вирішили так - мені одділити 3 га польової землі й допомагати мені побудуватися на «Калічім» у степу, а братові залишиться 2 га польової та садиби 0,85 - власне, оскільки брат був іще зовсім молодий, то це залишалося поки що мамі.
Так на добровільних засадах і зробили.
Але якраз заселення «Калічого» припинили, а розпочали колективізацію. В 1929 році вперше в нашому селі організувалось колективне господарство СОЗ (спільний обробіток землі). Всі ми з перших днів його організації вступили в нього, так само і я із своєю часткою, яка мені припала внаслідок розподілу. Пізніше в 1930 році із статуту СОЗ перейшли на статут сільськогосподарської артілі.
В 1927-му чи в 1928-му, гаразд не пам'ятаю, ми стягнулися й купили маленьку на зріст конячину, а до того протягом цілого життя батька в нас не було в дворі навіть власного хвоста конячого.
Купивши цю конячину, гадали, що будемо з дядьком спрягатись (в нього теж була лише одна коняка) і помаленьку землю обробляти, але не пощастило нам - знову трапилось не так, як у людей.
Одного разу, позичивши в дядька парокінного воза, я своєю однією конячиною поїхав із сестрою в степ по снопи. Того ж самого дня по снопи виїхав сусіда наш, покійний уже Шуляк Петро, щоб привезти нам з нашого поля одну підводу снопів у рахунок одробітку за те, що моя мати на машинці шила йому білизну.
Ми з сестрою виїхали раніше; наклали снопів, ув'язали гарненько і поїхали додому. Зустрічаємо Петра. Зупинились. Петро везе на своє поле гній, на зворотній дорозі набере нам підводу наших снопів, щоб даремно не їхати і одночасно одробити за шитво. Попросив, щоб сестра з ним вернулася і помогла накласти снопів.
Сестра Оля вернулася з ним, а я поїхав додому сам. Ідучи з дубини (так звалася ділянка землі) додому, великої гори минути ніяк не можна. Гора стрімка. Я доїхав до неї, став, підклав під колесо гальму. Кінь смикнув не може потягти. Ну, думаю, добре; потрібно трошки виїхати на покат, а потім на ходу підкладу гальму. Тільки виїхав, став підкладати гальму - вона по каміннях скаче сюди-туди мимо колеса і ніяк не попадає під колесо. Що тут робити?! Кінь сам здержати не може, віз розганяється: інша річ, якби віз був однокінний з голоблями, - все б зручніше його стримувати; а то парокінний, кінь здержує тільки на одну сторону, дишлом збиває. Я злякався, кинув гальму, кинувся на поміч до коня. Схопився за дишло, з усієї сили тягну до себе; кінь - на свій бік. Сили, звичайно, в мене проти кінської менше, а віз усе котиться швидше й швидше в сторону. Скотився з бруку в рівчак з водою і перекинувся. Дивлюся - кінь стоїть у рівчаку всього за півметра від води; а там завглибшки метрів зо два. Я весь так і похолов з ляку, хоч на дворі і жарко було.
Ну нічого. Скінчилося ж усе добре!.. Розпріг коня, вивів у безпечне місце та й думаю - що його робити далі. Снопи складені гарно, як лялечка, на возі, врублені кріпко, одна біда, що лежать з возом боком, мало не «догори дригом».
Добре б було, якби в той час з'явилося чоловіка чотири велетнів - вони б його взяли зо всіх чотирьох боків і підняли, але ж де їх узяти, тих велетнів?!
А так, хоч і велика неохота скидать снопи, а доводиться - нічого не вдієш: розв'язав, розрубав, скинув снопи додолу, за допомогою людей витягнув воза, на горбку поставив, подали мені хлопці снопи, я їх знову склав, запріг і поїхав додому, чимало натрусивши на землю зерна.
Недовго нам так прийшлося господарювати із своїм власним конем; ото якось у суботу восени я повів його на ніч пасти за вісім кілометрів від села. Попас його, спати ліг у копицю сіна. Збудився ранком і думаю: «Треба доїхати до довгих гін (так звалася ділянка поля) іще на кілометр далі від села та подивитися, чи не пора вже косити гречки та проса?». Сів і поїхав, приїжджаю, пустив коня - просто, не путаючи, бо ж він був спокійний і смирний; як тільки треба, приходиш до нього й береш.
Пустивши його пастися, сам забрів на метрів двадцять в сторону, на сусідні поля.
Кругом соняшники, мак, кукурудза та все високі рослини - прямо як ліс. В далечину й не видно нічого, а тільки круг себе. Походив я там ніяк не більше, як хвилин п'ятнадцять-двадцять, і повернувся назад. До коня - аж його нема!..
Я кинувся сюди-туди - немає, кидався на всі сторони, здорово злякався, та коня все ж таки не знайшов. Ввечері, розбитий горем, приплентався додому і розказав про все матері.
Посиділи, погорювали, заплакали з досади і полягали спати. Ранком я рушив з дому. Блукав по всій околиці тижнів зо два, в усіх довколишніх селах, побував у всіх сільрадах, запитував, чи не заявляв хто, чи не приблудився до кого кінь. Пошуки нічого не дали. Пропала остання надія, і я без нічого повернувся додому. Так і пропав кінь, як у воду упав.
Як згадано вище, в нас організувались СОЗ, а згодом артіль. В колективні господарства, як у СОЗи, так і в артілі, селянство спочатку вступало зовсім мляво, тому що політично ще не зовсім було свідоме. Наше колективне господарство було організовано з активу села - всіх тих, хто брав участь у роботі на селі по різних кампаніях. В актив входили голова сільради, комсомольці і взагалі більш-менш грамотні і свідомі селяни, які на той час уже розбиралися в заходах уряду та генеральній політиці партії Леніна-Сталіна.
Робота в нас закипіла в повному розумінні цього слова. Партія і уряд пішли нам назустріч і надали величезну допомогу.
В нас були коні як змії, фуражу було досить; нам спустили ліміти, ми розгорнули будівництво житлових будинків. Працювати в артілі особисто мені довелося недовго - трохи більше як рік, після чого я як комсомолець був - серед інших - мобілізований та завербований у Донбас на вугільний прорив. Нас разом виїхало з одного тільки нашого села вісімнадцять чоловік у серпні 1930 року.
Напередодні нашого виїзду, 13 серпня, приїхав одни колишній мешканець нашого села з Донбасу і став нас лякати й збивати, щоб ми не їхали, - мовляв, там убиває в шахті і т. ін.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.