Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 17

Промені ранкового сонця ледь пробивалися крізь щільні штори кімнати Емілії. Вона розплющила очі, спогади про вчорашній вечір знову заполонили її думки. Кулон із рожевим місяцем м'яко поблискував на її шиї, нагадуючи про ніжні слова Тао та його зізнання.

 

Вона зітхнула й сіла на ліжку, обійнявши коліна. Її серце було сповнене тепла й ніжності, але десь глибоко в душі ще жевріли сумніви. Ліана… Чи справді минуле Тао залишилося в минулому?

 

Телефон завібрував на тумбочці. Повідомлення від Тао:

 

"Доброго ранку, красуне. Як спалося?"

 

Емілія усміхнулася й швидко відповіла:

 

"Доброго ранку. Спала чудово. А ти?"

 

Відповідь прийшла миттєво:

 

"Тепер ще краще. Побачимося в школі?"

 

Вона відклала телефон і пішла готуватися до нового дня, намагаючись відкинути тривожні думки.

 

У школі все було, як завжди: шумні коридори, учні, які поспішали на уроки, й запах кави з автомату. Тао чекав на неї біля шафок, його усмішка одразу змусила її серце битися швидше.

 

— Привіт, — він обійняв її, м'яко торкнувшись губами її чола.

 

— Привіт.

 

Вони разом рушили до класу, коли раптом з-за рогу з'явилася Ліана. Її погляд ковзнув по них, а на обличчі з'явилася ледь помітна посмішка.

 

— Доброго ранку, — промовила вона мелодійним голосом, зупинившись поруч.

 

— Доброго, — сухо відповіла Емілія, стискаючи руку Тао трохи сильніше.

 

Ліана кинула короткий погляд на їхні переплетені пальці, а потім знову всміхнулася.

 

— Тао, можемо поговорити? Наодинці?

 

Емілія відчула, як у ній закипає ревнощі, але вона нічого не сказала. Тао зніяковіло кивнув:

 

— Звісно…

 

Він стиснув руку Емілії, ніби запевняючи її, що все добре, й пішов за Ліаною.

 

Емілія залишилася стояти посеред коридору, дивлячись їм услід. Її серце калатало, а в голові вирували думки.

 

Увечері Емілія сиділа на підвіконні своєї кімнати, дивлячись на нічне небо. Вона не могла забути, як Тао пішов із Ліаною, і навіть після того, як він повернувся до неї, він виглядав стурбованим.

 

Телефон знову завібрував. Це була її подруга Мія, яка залишилася в іншому місті.

 

— Привіт, — голос Мії був теплим і трохи стурбованим. — Як ти?

 

— Привіт… Все нормально, — зітхнула Емілія, притискаючи телефон до вуха.

 

— Ні, не нормально. Я чую по твоєму голосу. Що трапилося?

 

Емілія розповіла їй про Тао, Ліану й про свої сумніви. Мія уважно слухала, а потім тихо сказала:

 

— Може, тобі варто поговорити з ним відверто? Інакше ці сумніви тільки роз'їдатимуть тебе зсередини.

 

Емілія кивнула, хоча подруга цього не бачила.

 

— Ти права. Я поговорю з ним.

 

Наступного дня після школи вони знову вирушили до храму. Цього разу щось у повітрі відчувалося інакше.

 

— Глянь сюди, — прошепотіла Емілія, вказуючи на старовинний барельєф на стіні.

 

Тао підійшов ближче й провів рукою по каменю. Барельєф зображував дві фігури, що трималися за руки під рожевим місяцем.

 

— Це… дивно, — прошепотів він.

 

— Може, це якось пов’язано з тим кулоном, який ти мені подарував?

 

Тао зніяковіло посміхнувся.

 

— Можливо. Я просто хотів, щоб у нас було щось спільне…

 

Вона обійняла його, і на мить всі сумніви зникли.

 

Дощ м’яко стукав по шибках, створюючи меланхолійну мелодію, яка відлунювала в серці Емілії. Вона сиділа на підвіконні своєї кімнати, обіймаючи коліна й дивлячись, як краплі води стікають по склу, залишаючи тонкі сліди, немов сльози. В її душі панувала плутанина. Останнім часом щось змінилося — між нею і Тао з’явилася відстань, яку вона не могла пояснити.

 

Їхні розмови стали короткими, а погляди — відчуженими. Навіть коли вони були разом, їй здавалося, що Тао думками далеко.

 

Телефон завібрував, виводячи її зі стану задумливості. Повідомлення від Тао:

 

"Можемо побачитися? Нам потрібно поговорити."

 

Серце стиснулося. Ці слова завжди віщували щось погане. Вона зітхнула, вдягла куртку й, не гаючи часу, вирушила до місця, де вони завжди зустрічалися — старий парк неподалік від її дому.

 

 

Тао вже чекав на неї, стоячи під великим старим дубом. Він був мокрий від дощу, але, здається, не звертав на це уваги. Його темні очі були сповнені суму, а руки нервово стискали край куртки.

 

— Привіт, — тихо сказала Емілія, зупинившись перед ним.

 

— Привіт… — його голос був приглушеним, майже зламаним.

 

Вони стояли мовчки, слухаючи, як дощ крапає по листю, поки Тао нарешті не заговорив:

 

— Я багато думав останнім часом. Про нас.

 

Серце Емілії завмерло. Вона боялася того, що ось-ось почує.

 

— І? — ледь чутно спитала вона.

 

Тао зітхнув, провів рукою по мокрому волоссю й глибоко вдихнув.

 

— Нам потрібно розійтися.

 

Ці слова впали між ними, наче грім посеред тиші.

 

— Що? — прошепотіла вона, не вірячи своїм вухам. — Чому?

 

Він опустив голову, ніби намагався знайти правильні слова.

 

— Це не через тебе… Просто… Я заплутався. В нас було стільки хорошого, але я відчуваю, що втрачаю себе. Я не хочу робити тобі боляче, але ще більше не хочу брехати тобі.

 

Її очі наповнилися сльозами.

 

— Ти… ти більше не кохаєш мене?

 

Він стиснув кулаки, намагаючись стримати емоції.

 

— Я не знаю. Мені потрібно зрозуміти, хто я без усього цього. Без нас.

 

Дощ змішався з її сльозами. Вона не відчувала холоду, не чула вітру — тільки порожнечу всередині.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍