Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

— Якщо ти так вирішив… — голос її здригнувся. — Я не буду тебе тримати.

 

Він підійшов ближче, але вона зробила крок назад.

 

— Прощавай, Тао.

 

Він хотів щось сказати, але не зміг. Вона розвернулася й пішла, залишивши його стояти на самоті під холодним дощем.

 

 

Наступні дні були схожі на розмиті картини. Все, що вона робила, було механічним: прокидалася, йшла до школи, поверталася додому й лягала спати. Вона уникала Тао, а він не намагався її знайти.

 

Лише кулон із рожевим місяцем, який досі висів на її шиї, був мовчазним нагадуванням про те, що було.

 

Одного разу вона зняла його, поклала в шухляду й закрила її.

 

Життя тривало. Чи забудеться цей біль? Можливо, колись. Але зараз вона просто хотіла йти вперед.

 

І вона йшла.

 

Дощ дрібно стукав у шибку, залишаючи прозорі сліди на склі. Емілія сиділа на своєму ліжку, обіймаючи коліна й дивлячись у вікно. Минуло вже кілька тижнів, відколи Тао сказав їй, що більше не кохає її. А тепер у нього була інша.

 

Її звали Аой. Струнка, завжди усміхнена дівчина з блискучим чорним волоссям і тихим голосом. Вони з Тао не ховалися — навпаки, гуляли разом після уроків, сиділи в кафе, і часом Емілія чула, як Аой сміється, коли вони проходили повз неї. Цей сміх, ніби скальпель, різав по живому.

 

У школі все стало іншим. Раніше вони з Тао завжди сиділи разом, сміялися, ділилися секретами. Тепер він сидів з Аой, навіть не кидаючи погляду в її бік. Найгірше було те, що він здавався щасливим. Його очі, які колись дивилися на неї з ніжністю, тепер шукали тільки Аой.

 

Одного разу, після уроків, Емілія вийшла зі школи й побачила, як Тао проводжає Аой додому. Вони йшли поруч, тримаючись за руки, і дівчина зрозуміла, що він справді її відпустив.

 

Але вона — ні.

 

Тієї ночі вона не змогла заснути. В голові постійно звучали його слова: "Я не знаю, чи кохаю тебе ще."

 

Вранці Емілія підійшла до дзеркала й подивилася на своє відображення. Її очі були втомленими, а на обличчі застиг вираз болю. Вона зняла кулон із рожевим місяцем, який він їй подарував, і поклала його у шухляду.

 

Минали дні, але біль не відступав. Одного разу, коли вона йшла вулицею, побачила Тао з Аой у парку. Вони сміялися, він ніжно тримав її за руку. Емілія відчула, як серце стискається від болю. Вона хотіла втекти, але ноги не слухалися.

 

— Еміліє? — раптом почула вона знайомий голос.

 

Вона обернулася й побачила Тао. Його погляд був холодним, відстороненим.

 

— Привіт, — ледь вимовила вона.

 

— Як ти? — спитав він сухо.

 

— Нормально, — вона опустила очі. — А ти?

 

Тао знизав плечима:

 

— Все добре.

 

Він вже збирався йти, коли вона тихо запитала:

 

— Ти… ти щасливий?

 

Він зупинився, повернув голову й відповів:

 

— Так.

 

Це слово стало останнім ударом по її серцю.

 

Коли він пішов, тримаючи Аой за руку, Емілія залишилася стояти на самоті, відчуваючи, як з кожним його кроком віддаляється частинка її душі.

 

Вона зрозуміла, що тепер усе дійсно скінчено.

 

Минали місяці. Життя поступово набувало інших барв, хоча ще донедавна вони здавалися тьмяними й беззмістовними. Емілія повільно, крок за кроком, вчилася жити без Тао. Вона більше не шукала його очима у шкільних коридорах, не намагалася вловити звук його голосу в шумі натовпу. Згодом навіть спогади про нього ставали дедалі блідішими, ніби старі фотографії, що вицвітають із часом.

 

Одного разу, прокинувшись від лагідних променів сонця, що пробивалися крізь фіранки, вона відчула, що дихає легше. Поглянувши на свій телефон, зрозуміла, що вже тижнями не згадувала про Тао. У її серці більше не було того щемливого болю, лише легкий спокій, який поступово заповнював пустоту.

 

Вона почала більше спілкуватися з друзями, відвідувала нові місця й навіть записалася на курси фотографії — давно мріяла про це, але раніше не наважувалася. Кожен день приносив щось нове, і це нове вже не було пов’язане з ним.

 

Тао не з’являвся. Він наче зник із її життя — мовби доля вирішила, що їхні дороги остаточно розійшлися. І це було правильно.

 

Одного разу, гуляючи парком, де колись вони разом проводили час, вона зупинилася біля старої лавки. Раніше це місце було сповнене спогадів, але тепер вона відчувала лише спокій. Вона сіла, вдихнула свіже повітря й усміхнулася.

 

Минуле залишилося позаду. Попереду на неї чекало щось нове.