Читати книгу - "Гіркі землі"

Зепена меса

оповідання

Вчора

Там, усередині, росте дерево. Воно захищене стінами від вітру, йому є куди рости в глибину, в звітрілу селітру, струхлявілі дошки, людські кості, листя, що заносять протяги через вікна, аж до тієї спокійної чорної землі, м’якої і теплої. Воно має куди рости вгору, прагнучи піднятися над краями проламаного даху. Воно тут не самотнє: ще пару кущів бузини, які зайшли подивитися, що тут діється, і вирішили зостатися, хоча чи відшукають їх у тіні метелики і бджоли, коли вони зацвітуть? А дерево, мені здається, має бути акація. Між уламками деревини, скла, цегли й дахівки стовбур його покрутився, гілля покривилося і нагадує покручені артритом руки старої жінки, яка все життя ходила прати на ріку взимку, і стан її згорбився від копання картоплі й проріджування буряка. Але листя, як пір’я зелених птахів, не має жодного ґанджу, бо народжується пізньої весни і опадає восени. Чим довше живеш на світі, тим більше зазнаєш кривди і страждань, і одного разу по тебе приходить смерть з сокирою, аби це все припинити. Не тому, що їй хочеться тобі допомогти, а тому, що треба звільнити місце для когось іншого. А коли не прийде? Тоді у тебе сама по собі згасне воля до життя. Ти зрозумієш, що не сягнеш ні вище даху, ні до чорної спокійної землі не проб’єшся. І почнеш всихати, марніти, і помреш без звуку. Бо дух твій вмер раніше, а без нього нема життя.

Звідки я знав про дерево, хоч навіть не наближався до того зруйнованого костелу? Лише бачив його з вікна маршрутки, ідучи до Львова чи вертаючись звідти. Досить далеко від дороги, на узвишші, він ще зберігав ренесансні форми, навіть вежа виглядала цілою. Але мене не обдуриш. То як ліс, що спереду стоїть, а за ним зрубище з пнями і колючим плетивом ожини. По дорозі з Ходорова до Бібрки жодного живого костелу, але навіть із заплющеними очима, я не можу не бачити тої святої руїни. І мене серце болить, ніби ті дикі дерева проростають і в моєму серці. Така біда, що є кому служити, а нема кому ходити до костелу. Батьки мої з Волині, але я родився вже у Польщі, і став тут одним з перших римокатолицьких священників після комуністичної влади. Післали мене сюди, як і отця Юзефа, і отця Мар’яна, поки не вивчаться українські хлопці у Львівській семінарії служити тим нечисленним вірним, що лишились після великої масакри останньої війни; плакав я разом з ними у занечищеному храмі, та з Божою поміччю далисьмо собі ради, хоча вкрадених скарбів не повернули, але зробили ремонт, поставили лави, та й правиться коли раз у день, а коли два. І дітки конфірмуються. Того року троє було.

Я не знаю, чи в тому селі Соколівці є ще люди, а чи то згорблені примари ходять по вулиці, чи сидять на лавках під плотом. Тому й не виходив ніколи з автобуса. Але з думки не виходить мені той костел, чиє нутро роздирає колюче гілля і цупке коріння. І холоне душа від страху. Через страх я боюсь когось питати, хоч би отця Івана з Бібрки, він молодий. Боюсь, що повість він мені щось таке, про що я не хотів би знати. Мені здається, що коли я вийду там, посеред села, то вже не повернусь назад. Увійду до святині — й не вийду. Це називається — приліпитися серцем. З жахом чекаю, що врешті мене переведуть на іншу парафію. Звикати тяжко в будь-якому віці, а коли тобі за 70… То я придумав таке. Як тільки під’їжджаю до Соколівки, зараз заплющую очі й молюся на вервиці. Та все одно повіки мені розриває видіння того покинутого храму, наче кров’ю стікають очі. І тоді костел опиняється у моїй жмені переляканим горобчиком і я чую, як калатає його серденько.

Невеликий синій автобус покидає село, переїжджає через місток, вниз, потім трохи вгору — і вже відразу друге село. Вони всі близько-близько одне біля одного, але в кожного своя доля і свої випаси для безтілесних душ — зарослі цвинтарі, де стримлять поодинокі, але й ті понищені надгробки, а чи лежать повалені, вкриті густим плетивом позаторішньої трави, нога ще може намацати їх. Легкий вітерець котиться за автобусом, злітає угору, шарудить у кроні старих дерев і десь там гасне. Це лише коливання повітря, породжене рухом старечих губ, які шепочуть молитву. Але в якомусь іншому, паралельному світі — цей вітерець, весняний легіт, збурює пекло, даруючи надію тим, хто там пропадає. Найперше тим, хто тут родився, і перемінився з чоловіка на звіра.

А ще в іншому світі — тут місто Сенява, а на горі село Соколівка. Ніхто не думав, що світ — це пісковий годинник: беркиць — і Соколівка внизу, а Сенява в порожнечі, тільки до дна прикипів костел з проламаним дахом і сходами на вежу, що уриваються над безоднею, і сни — сни залишаються найдовше. Жорстокі сни, просякнуті кров’ю помсти і зреченням, сльозами і димом пожеж. Диявол, розмахуючи червоним прапором, під’юджує: він убив твого сина, тож пімстися: убий його родину, спали йому хату. Ненависть тих, хто не знав любові, не молився щиро, не приклав подорожника до рани, нанесеної кривдою.

Зрубай сад і посади замість нього дерева безплідні, як вояки без честі. Позбивай хрести на цвинтарі, виколи очі на світлинах померлих, зітри дати життя і смерті, написані ненависною мовою — так твориться порожнеча, у якій чорнозем заростає будяками, і люди тікають звідти, щоб не чути передсмертного шепоту, плачу, крику.

Краще б нічого тут не було. Краще, щоб розорали землю, як зробили колись на місці Соколіва, міста, що проіснувало 500 років, а за 5 років було зруйноване.

Село, костел, посеред якого росте дерево, — хоч би хто взяв усе це в пригорщу і востаннє зігрів, перед тим як воно розсиплеться на порох.

Сьогодні

Сьогодні побачив отця Каспара з Ходорова, за спинами польських туристів, яким я відчинив костел для оглядин. Він стояв геть сивий у отворі дверей, і я згадав раптом той дзвінок ще ранньої весни, коли він повернувся від мене.