Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Таємниче полум'я цариці Лоани

Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 125
Перейти на сторінку:
дія відбувалася в Барселоні. Італійська молодь, діти сімей, що емігрували до Іспанії, приєднуються до антиреспубліканського повстання під проводом генералісимуса Франко. От лишень у моїй історії узурпаторами чомусь виступали червоні ополченці, сп’янілі від вина і крові. Усвідомивши своє фашистське покликання, діти, вдягнувшись у чорні сорочки, виходять на вуличні бої в Барселоні. Вони виносять фашистський стяг із замкненого республіканцями фашистського штабу, а потім головному герою навіть свого батька, ревного соціаліста і п’яничку, вдається перетягти на бік поплічників дуче. Певно, через таке чтиво я мав аж пашіти від гордощів. Тож чи вважав я себе частиною «Італійської молоді», чи мене причаровували маленькі парижани із творів Беранже, чи я ототожнював себе із добродієм, якого таки звали Коуді і аж ніяк не Томбіні? Хто жив у моїх дитячих мріях? «Італійська молодь» чи, може, паняночка з горища?

Повернувшись на піддашшя, я знову опинився в полоні емоцій. Перш за все, йдеться про «Острів скарбів». Звісно, я відразу впізнав назву. Вона ж бо дуже відома. Але підзабув сюжет, хіба що пам’ятав, що він став частиною мого життя. Протягом двох годин я, сп’янілий від захвату, зачитувався кожним новим розділом, але з кожним уривком я обов’язково згадував, що буде далі. Я знову повернувся до садка і, вмостившись просто на землі поміж кущів ліщини, переривав читання лиш для того, щоб запхати до рота чергову порцію горішків. Я розбивав горішок на три-чотири частини, збивав шкаралупу і висипав до рота цілісіньку жменю. Я не сидів у діжці, до якої залазив Джим, аби, нашорошивши вуха, підслухати каверзи Довготелесого Джона Сільвера, але я абсолютно впевнений, що читав цю книжку саме так: скрутившись у три погибелі й натоптуючись сухим пайком, як справжній шукач морських пригод.

Ця історія просто списана з мого життя. Прийти від трухлявих манускриптів до скарбів капітана Флінта! Врешті я не витримав і пішов за ґрапою, яку зауважив у схованці за сервантом Амалії. Тож далі пригоди відважних піратів я запивав чималенькими ковтками домашньої оковитої. П’ятнадцять чоловік на скриню мерця, йо-хо-хо, і ще пляшка рому.

А наступним моїм скарбом була «Історія Піпіно, що народився стариганом, а помер дитиною» Джуліо Джанеллі. Кілька днів тому ця історія вже виринала з моєї пам’яті, але тепер я прочитав деякі подробиці: на столику біля глиняної статуетки старого чоловічка залишили люльку, в якій був ще гарячий жар, і вона вирішила вдихнути життя в це бездушне глиняне створіння. З фігурки народився старець. «Puer senex», «Старий юнак» — частовживаний прийом в античній літературі. Наприкінці Піпіно вмирає у колисці, а феї зносять його на небеса. Хоча моя власна версія була мені більше до смаку: Піпіно приходить у світ в одній головці капусти й помирає знову ж таки у капусті. Але хай там якою була справжня історія, вона тотожна моїй власній подорожі у дитинство. Може, й я, повернувшись до витоків свого життя, розчинюся в Нічому (чи в Усьому), як старець Піпіно.

Увечері на зв’язок Вийшла Паола. Турбувалася, чому я так довго не виказую ознак життя.

— Я увесь в роботі, робота просто кипить, — відповідав я, — а за тиск не переймайся — все в нормі.

Наступного дня я знову порпався у шафі. Цього разу вона була вщерть повна романів Сальґарі[149]. Поміж цвітастих і яскравих обкладинок була одна похмура, з просто-таки лютими картинками — «Чорний корсар». Герой зображався з чорною, як у ворона, чуприною й акуратно окресленим на журливому обличчі яскраво-червоним ротом. Роман «Два тигри» про Сандокана — лютий вираз обличчя малайзійського принца, а поряд з поглядом, сповненим млості, стоїть Сурама. А ще — човни праос із Малайзійських піратів». Дідусь збирав усі видання: іспанські, французькі, німецькі переклади. .

Мені важко сказати, чи то я дійсно Щось Згадував, чи просто витягував зі своєї паперової пам’яті, позаяк про Сальґарі й сьогодні говорять на кожному розі, а відомі критики й нині друкують кілометрові статті, просякнуті ностальгічними спогадами про дитячі роки. Кілька тижнів тому я чув, як мої онучата теж горлали: «Сандокан, Сандокан» — і, гадаю, почули вони про нього з телека. Однак і не приїжджаючи до Солари, я міг би власноруч написати цілісіньку енциклопедичну статтю про Сальґарі.

Звісно, у дитинстві я жадібно ковтав ці книжки, але наразі, якщо навіть запрацювала моя особистісна пам’ять, я цього не вгадаю, адже все плутається зі спогадами суспільними. Дуже ймовірно, що ті ж самі книжки, що справили на мене незабутнє враження у дитячі роки, зараз легко дозволяли мені поринути у мій безособистісний, дорослий досвід.

За невгамовним внутрішнім покликом я пішов дочитувати майже всього Сальґарі до виноградника (та пізніше я переніс його в спальню, де й перечитував протягом наступних кількох вечорів). Поміж виноградної лози було страшенно спекотно, хоча палюче сонячне проміння загартувало мене до пустельного пекла, прерій і охоплених вогнем гаїв, до тропічних морів, де, огинаючи береги, маневрують ловці трепангів. Раз по раз, зводячи чоло, щоб витерти піт, я бачив поміж виноградної лози і віття дерев, як даленіє з-за пагорбів величезний баобаб, помбо неосяжних розмірів, на кшталт тих, у яких потопала хатинка Джиро-Батола, мочарі мангрових дерев, плоди з пальмових дерев з мучнистою м’якоттю і легким присмаком мигдалю, священну смоківницю чорних джунглів. Я майже чув музику рамзинґи, і видавалося мені, що ще мить — і з виноградних лоз вислизне чималенька льоха бабіруса, яку можна буде засмажити на вогнищі, уткнувши в землю пару покручених гілляк. О, як би я хотів, щоб якось на вечерю Амалія приготувала блачанґ — малайзійську страву, якою так пишаються малайці: суміш розтертих разом маленьких рачків та риби, яку лишають підгнивати під сонцем, а потім засолюють. Навіть сам Сальґарі називав це «бридким їдлом».

Певно, саме через такі гастрономічні нахили я, за словами Паоли, полюбляю китайську кухню. Особливо смакують мені акулячі плавці, гнізда ластівок (зібрані з гуано), морські вушка (що огидніше тхнуть ці молюски, то більше я раюю).

Проте, окрім смаковитості блачанґу, що ще зауважувала і що відчувала «Італійська молодь», читаючи Сальґарі, де зазвичай героями були чорні, а лиходіями — білі? Мерзотниками були не лише англійці, але й іспанці (як же я, певно, палко ненавидів маркіза ді Монтелімара!). Одначе, якщо у цій книжечці Чорний, Червоний та Зелений корсари були італійцями, до того ж графами Вентімілья, то інших сміливців звали Кармо, ван Штіллер і Янес де Ґомера. До португальців слід було ставитись прихильно, бо

1 ... 40 41 42 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче полум'я цариці Лоани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниче полум'я цариці Лоани"