Читати книгу - "Список Шиндлера"

восени 1942 року сіоністи Палестини, не кажучи про людей решти світу, знали про події в Європі хіба що за чутками. Вони влаштували у Стамбулі бюро для збирання такої важкодоступної інформації. З квартири в районі Бейоглу три агенти розіслали листівки кожній групі сіоністів в окупованій Німеччиною частині Європи. У кожній листівці було написано: «Будь ласка, дайте знати, як ваші справи. Ерец скучає за вами». «Ерец» означало «земля», і для кожного сіоніста то був Ізраїль. Кожна листівка була підписана іменем одного з трьох агентів, дівчини на ім’я Сарка Мандельблатт, яка мала зручне турецьке громадянство.

Усі листівки пішли наче в прірву. На жодну не було відповіді. Це означало, що адресати були або в тюрмі, або в лісах, або в таборах, або в гетто, або ж загинули. Стамбульські сіоністи отримали у відповідь зловісну тишу.

Пізньої осені 1942 року вони нарешті отримали одну відповідь — листівку з краєвидом будапештського Бельвароша. У ній стояло: «Ми раді, що вам цікаво, як ми живемо. Дуже потребуємо Rahamim maher [термінової допомоги]. Будь ласка, не мовчіть».

Цю відповідь написав будапештський ювелір на ім’я Саму Шпрінґманн, який отримав лист від Сарки Мандельблатт і спочатку здивувався, що б це означало. Саму мав трохи більше за тридцять років, був маленьким і худеньким, жокейської статури. З тринадцяти років, незважаючи на свою вроджену порядність, він входив у довіру до чиновників, робив різні послуги дипломатам, давав хабарі жорстокій угорській таємній поліції. Тепер стамбульці дали йому знати, що хочуть, аби він їм допоміг передати гроші для порятунку в Райх і переказати у світ підтверджені дані про те, що відбувається з європейськими євреями.

В Угорщині під владою генерала Горті, союзника Гітлера, Саму Шпрінґманн і його товариші-сіоністи так само практично не мали вірогідних новин із-за польського кордону, як і їхні стамбульські колеги. Але він почав вербувати кур’єрів, які чи за відсоток від суми, чи за ідею були готові потрапити на території, окуповані Німеччиною. Серед таких кур’єрів був торгівець діамантами Еріх Попеску, агент угорської таємної поліції. Ще був Банді Ґрос, який займався контрабандою килимів і також співпрацював із таємною поліцією, але почав мати справу зі Шпрінґманном, щоб спокутувати те лихо, якого завдав своїй покійній матері. Третій — Руді Шульц, австрійський ведмежатник, агент управління гестапо в Штутґарті. У Шпрінґманна був особливий дар працювати з подвійними агентами на кшталт Попеску, Ґроса чи Шульца, граючи на їхній сентиментальності, жадібності, та й на принципах, якщо такі в них були.

Деякі з кур’єрів були справжніми ідеалістами. Седлачек, який розпитував про гера Шиндлера в Кракові наприкінці 1942 року, належав до цього різновиду. Він мав успішну стоматологічну практику у Відні і у свої приблизно сорок п’ять років не мав життєвої необхідності возити секретні валізи до Польщі. Але ось він приїхав зі стамбульським списком у кишені. І другим у списку стояло прізвище Оскара!

Це означало, що хтось — Іцхак Штерн, чи Ґінтер, чи доктор Александер Біберштейн — передав це прізвище палестинським сіоністам. Сам про це не підозрюючи, гер Шиндлер виявився записаним у праведники.

Доктор Седлачек мав приятеля в краківському гарнізоні, теж віденця зі знайомих пацієнтів. То був майор Франц фон Кораб з вермахту. У перший свій вечір у Кракові стоматолог покликав фон Кораба в бар готелю «Краковія». У Седлачка був невеселий день; він ходив до сірої Вісли і дивився на той берег, де Подґуже було перетворене на холодну фортецю з колючим дротом і високими стінами, обставленими мовби могильними плитами. Над некрасивим зимовим днем стояли похмурі хмари; за фальшивою східною брамою дощ здавався більш колючим; навіть поліцаї там мали приречений вигляд. Коли настав час іти на зустріч з фон Корабом, Седлачек радо пішов. У передмістях Відня завжди ходили чутки, що бабуся фон Кораба була єврейкою. Пацієнти ліниво ділилися цими чутками: у третьому райху балачки про походження вважалися такою самою прийнятною темою для світської бесіди, як і погода. Люди всерйоз обговорювали за чаркою, чи правда, що бабуся Райнгарда Гайдріха була заміжня за євреєм на прізвище Зюсс. Колись, усупереч будь-якому здоровому глузду, фон Кораб признався Седлачкові, що в його випадку люди кажуть правду. Таке зізнання було жестом довіри, і тепер настав час для жесту у відповідь. Отже, Седлачек спитав майора про деяких людей зі стамбульського списку. На прізвище Шиндлера фон Кораб зреагував поблажливим смішком. Він знає гера Шиндлера, обідав з ним. То показний чоловік, сказав майор, і гроші просто лопатою гребе. Він значно розумніший, ніж удає. Можу зателефонувати йому прямо зараз і призначити зустріч, сказав фон Кораб.

О десятій годині наступного ранку вони увійшли до контори «Емалії». Шиндлер прийняв Седлачка люб’язно, але уважно поглядав на фон Кораба, прикидаючи, наскільки можна довіряти стоматологові. За якийсь час Оскар став поводитися з незнайомцем тепліше, а майор відкланявся й не став лишатися на ранкову каву.

— От і гаразд, — сказав Седлачек, коли фон Кораб пішов. — Тепер я точно зможу вам сказати, звідки я приїхав.

Він не казав про привезені гроші, не казав і про те, що, ймовірно, надалі довірені особи в Польщі отримуватимуть невеликі суми з каси Єврейського об’єднаного розподільчого комітету[5]. Стоматолог хотів знати, не вдаючись у жодні фінансові питання, що знає і що думає Шиндлер про війну проти євреїв у Польщі.

Щойно Седлачек поставив це питання, Шиндлер завагався. У цю хвилину Седлачек уже очікував відмови. Фабрика Шиндлера розширювалася, там за есесівськими розцінками працювало п’ятсот п’ятдесят євреїв. Інспекція з озброєння гарантувала такій людині, як Шиндлер, постійні щедрі контракти; СС обіцяло йому за не більш ніж сім з половиною райхсмарок нескінченну кількість рабської сили. Не було б сюрпризом, якби він відкинувся на спинку свого шкіряного крісла і сказав, що нічого не знає і не хоче знати.

— Тут є така проблема, гере Седлачек, — промовив він своїм розкотистим голосом. — Ось яка. Вони з людьми в цій країні коять таке, що важко й повірити.

— Ви хочете сказати, — мовив доктор Седлачек, — що переймаєтеся, що ті, хто мене прислав, не повірять моїм словам?

— Та в мене самого це насилу в голові вкладається, — відповів Шиндлер.

Він підвівся, пішов до бару, налив два келихи коньяку і подав один з них докторові Седлачку. Сівши на своє місце з келихом, він зробив ковток, скоса подивився на якийсь рахунок, узяв келих знову, а тоді навшпиньках підкрався до дверей і різко їх розчахнув, немовби для того, щоб спіймати шпигуна. Він трохи постояв у дверях. Тоді