Читати книгу - "Чаликушу"

сердито глипнув на мене, а потім знічено похитав головою.

— Регочеш! Тільки й знаєш, що ги-ги! От уже пуста! Ну ти глянь на неї…

Чи не більше години довелося мені поратися біля нещасної сусідки. Тіло її було в синцях. Вона весь час, зціпивши зуби, пускала очі під лоба й непритомніла. Я почувалася невпевнено, бо уперше в житті доглядала-таку хвору. Хоча варто людині вже почати цю справу, як де все й візьметься.

А вона щоразу мліла не менше, як хвилин на п’ять. Тоді я починала терти їй руки й тіло. її дівчина носила глечиком воду, й ми кропили нещасній чоло. Скрізь ятрилися рани: на лобі, на щоках і на вустах. Кров, змішана з сурмою та рум’янком, стала майже чорною й тоненькими цівками текла по бороді на груди. Але, боже мій, скільки ж рум’янку було на цьому обличчі! Глек знову був порожній, а фарба все ще не змилася.

Коли я прокинулася, в кімнаті навпроти нікого вже не було. Офіцер рано вранці забрав їх фаетоном і повіз. Сусідка хотіла була попрощатися зі мною, та не наважилася’ будити, бо знала, що я не спала через неї цілу ніч. Вона поцілувала мене сонну в очі й попросила Хаджі-калфу, щоб кланявся мені.

Я сиділа на возі й сміялася. Мій погляд щоразу падав на Хаджі-калфу, а він розумів причину мого недоречного сміху й сердито хитав головою.

— Га, тобі все смішно! Тобі все ги-ги… — бурчав він. — А він мене вчора так пхнув, що, повіриш, усе в животі перевернулося. Щоб вона йому всохла, тая нога! Мірате, ось тобі моя батьківська порада: не лізь розбороняти

чоловіка з жінкою. Сказано ж, чоловік та жінка дмуть в одну сопілку…

Нарешті місто лишилося позаду, і ми зупинилися коло джерела. Треба було розлучатися. Хаджі-калфа повиливав з пляшок воду, що я взяла собі в дорогу, і набрав джерельної, а тоді почав давати настанови старому візникові. Неврік-ханим залилася сльозами й переклала в мій кошик кілька перепічок, які вона спекла для мене.

Навіть відлюдькувата — заридала. А мені ж здавалося, що я їй зовсім байдужа. Я зняла з себе перлові сережки й продягла в вуха дівчині. Хаджі-калфа зніяковів!

— Ні, ходжаним, кажуть же, що подарунок не повинен коштувати грошей. А це ж коштовні перли!

Я ледь усміхнулася. Як пояснити цим щирим людям, що ті перли, котрі котилися дівчині по щоках, були мені дорожчі за ці сережки!

Хаджі-калфа знову допоміг мені сісти на воза, тяжко зітхнув. Ударивши рукою в груди, він промовив;

— Ця розлука мені, їй-богу, тяжча, аніж учорашній стусан офіцера.

Я згадала вчорашню пригоду і засміялася знову. Віз поїхав. Хаджі-калфа стояв і сварився пальцем:

— Смієшся, пустунко! Смієшся!

Якби не ця дорога, що віддаляє нас, то ти, Хаджі-калфо, побачив би мої очі й не казав цього.

Віз посувався вузькою гірською дорогою. Вона то з’являлася по пересохлих руслах рік, то тягнулася сухими полями, покрай занедбаних винниць.

Коли-не-коли траплялися нам люди: селяни з возом, що, здавалося, аж пищав від утоми, чи боса молодиця з в’язкою хмизу за плечима.

На вузенькій стежинці, яка попнулася через виноградник, здибалося двоє жандармів, одягнутих, мов розбійники.

— Селямюн алейкюм! — повіталися вони з візником, пильно глянувши на мене.

Хаджі-калфа на прощання сказав мені: «На дорозі, слава аллаху, спокійно, але ти затуляйся чадрою, чого не буває. А в тебе не таке обличчя, щоб виставляти його, чуєш?»

Через те я, ледь бовваніла десь постать, одразу ж пригадувала настанови Хаджі-калфи й закутувалася.

Минали години, віз тужно рипів, а дорога все ще була порожня. Коли ми спускалися з гори краєм урвищ, то колеса з таким страшним скреготом котилися по камінню, що луна долинала до людського вуха, мов утіха. А коли ми їхали поміж скелями, мені здавалося, ніби за купою чорного, мов обкуреного димом, каміння є десь стежка, якою біжить жінка й тоскно голосить.

Вечоріло. За верхами поволі сідало сонце. В проваллях засів уже морок. А дорозі немає кінця-краю. Ні села, ні деревця.

Мене почав брати острах. А що, коли ми завидна не приїдемо в Зейнілер і доведеться ночувати тут у горах?

А візник вряди-годи ще й зупинявся, щоб коні перепочили.

Врешті, коли ми знову зупинилися посеред скель, я не витримала й запитала:

— Чи багато ще?

Візник поволі похитав головою й сказав:

— Приїхали…

Якби він був не старий статечний чоловік, то я подумала б, що він глузує.

— Як то приїхали? А де ж село?

Довкола чисте поле!..

Старий зняв з воза мої пожитки й додав:

— Оцією стежкою треба йти вниз. До села тут три кроки. Тільки возом не проїхати.

Ми пішли вниз. Стежка була крута, мов сходинки на мінареті. Невдовзі я побачила в пітьмі кілька кипарисів та купку дерев’яних халупок у негустих садках, оточених тинами.

На перший погляд здавалося, ніби в селі була пожежа й де-не-де ще й дим курить.

Слово «село» мені нагадувало завжди зелені садки, з яких виглядають веселі чепурні хатки, мов гарненькі голубники, коло старих палаців на Босфорі. А ці халупи вже почали хилитися, село скидалося на руїну. Біля старого млина ми зустріли діда в абі[40] та завої на голові. Старий тягнув на налигачі худу корівчину, в котрої ребра, здавалося, повипиналися зі шкури. Дід ніяк не міг загнати її у двір, та, побачивши нас, він і сам став, щоб роздивитися нас.

Це, виявляється, був сільський мухтар [41]. Візник знав його й швидко пояснив, хто я.

Під простеньким чорним чаршафом та густою чадрою важко було відгадати мій вік. А мухтар позирав на мене здивовано, либонь, мій одяг здався йому занадто пишним. Він віддав налигача босому хлопчакові й попросив нас іти за ним. Ми вийшли на вуличку. Тепер можна було краще роздивитися хати.

Вони нагадали мені халупки рибалок, що я бачила на Босфорі біля села Кавак. Загороджені сітками, вони похилилися від морського вітру, учорніли від дощів і потрухлявіли. Зейнілерські хати стояли на чотирьох стовпах, унизу був хлів, а вже над ним — оселя на кілька комірчин, куди вели хиткі сходи. Так, Зейнілер не скидалося на ті села, про які я читала, чула або бачила на малюнках.

Нарешті ми зупинилися перед високим парканом з червоними ворітьми. Село здалося мені спершу зовсім чорним, а тому я здивувалася до краю, побачивши ці червоні ворота.

Мухтар почав грюкати кулаком, від чого ворота так тряслися, наче мали ось-ось упасти.

— Хатіджіе-ханим, мабуть, стала до вечірнього