Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Володимир Сосюра, один із найпопулярніших поетів 1920-х років, що зберіг вплив і в післявоєнний період, був продуктом Пилипенка та «Плугу»[480]. Так само як Іван Сенченко, Андрій Головко, Олександр Копиленко, Леонід Первомайський, Наталія Забіла, Василь Чапленко, Володимир Ґжицький, Кость Гордієнко, Олесь Донченко, Григорій Епік, Василь Мисик та Докія Гуменна[481]. Українське літературне відродження 1920-х було б немислиме без зусиль Пилипенка. Він був наставником практично всього покоління письменників[482].

Проблема полягала в тому, чи понижувало це масове мистецтво стандарти, чи ні. Деякі представники «Плугу» навіть дуже хотіли їх понизити. Зокрема Борис Якубський ставився до цієї ідеї з великим ентузіазмом:

Те, що діється зараз у літературі радянських країн — є з’явище надзвичайне та заслуговує уважнішого відношення. Літературна творчість, що була досі одним з найскладніших мистецтв, «мовою богів», а вже принаймні — мовою вершків владної класи, розвинулася не звичайно широко, захопила найширші кола молоди — селянської, робітничої, в самих глухих закутках. Чекають нової книжки, стежать за кожним кроком сучасного письменства, пробують писати — такі широкі кола, про які ще недавно нікому й не мріялося. Завдання нашого часу в царині мистецтва — знизити його, звести його з п’єдесталу на землю, зробити його для всіх зрозумілим та потрібним[483].

Це все дуже похвально, але чи міг продукт такого пониження називатися мистецтвом? Чи не повинно мистецтво стояти на вищому рівні, ніж маси, якщо в нього призначення підносити їх? Багато письменників розходилися думками з Пилипенком та «Плугом» бодай у цих питаннях.

Червоний академізм

Хвильовий був найбільшим захисником мистецьких стандартів, проте не першим. Еллан-Блакитний, наприклад, ідею створити Українську літературну академію запропонував ще в 1924 році й навіть написав проект статуту та платформи для неї. Маніфест Блакитного проголошував, що «треба вивести жовтневу українську літературу на широку всесоюзну та європейську арену». Академія, яку спроектував Блакитний, мала сприяти зв’язкам із іншими національними пролетарськими літературами й допомагати ініціювати такі самі організації в інших радянських республіках. Були сподівання залучити маси в літературне життя, але водночас зберегти високі стандарти:

Літературна Академія ставить собі завдання пробудити самодіяльність українських мас у сфері художньої літератури й організувати цю самодіяльність у дусі пролетарської комуністичної самосвідомості та в стилі науково-технічних досягнень сучасності[484].

Коли проект анонсували в пресі, його прозвали «Червоний академізм»[485]. Академія мала наслідувати зразок Французької академії «безсмертних» і визнавати видатних письменників за кордоном — згадувався Ептон Сінклер — як почесних членів. Було призначено організаторську групу, до якої належав Пилипенко, так само як і Блакитний та Хвильовий[486].

Мрію Блакитного про офіційну та повсюдно визнану літературну академію було зірвано розколом між «Гартом» і «Плугом» через питання щодо ставлення, якого вони повинні дотримуватися стосовно ВУАПП, відповідника Всесоюзної асоціації пролетарських письменників (ВАПП) в Україні. ВУАПП, заснована 1924 року, претендувала на те, щоб стати прямим нащадком Пролеткульту. Пилипенко прийняв пропозицію об’єднати «Плуг» із нею. Блакитний, своєю чергою, виступив проти цього як проти порушення принципу окремих національних літературних організацій. Як наслідок — ВУАПП почала кампанію переманювання письменників із «Гарту». ЦК КП(б)У втрутився у квітні 1925 року з постановою про українські літературні угруповання. Дотримуючись тієї самої генеральної лінії, що її було проголошено в постанові Російської комуністичної партії, постанова КП(б)У засуджувала спроби будь-якої організації претендувати на монополію в літературі, оголосила, що ті, хто звинувачує «Гарт» у націоналізмі, поширюють шкідливу агітацію, і заборонила «Плугу» формувати місцеві організації там, де не було партійних організацій, які керували б їхньою роботою. Хоча вихвалялася робота і «Гарту», і «Плугу», це була явна підтримка позиції Блакитного[487].

Суперечка з «Плугом» і ВУАПП так послабила «Гарт», що він не зміг пережити смерті свого лідера. Еллан-Блакитний помер від серцевого нападу в грудні 1925-го. На початку 1926-го «Гарт» саморозпустився, і того самого року припиняє свою діяльність ВУАПП[488]. Після цих подій, однак, Пилипенко не лишився сам у полі. На той час, коли «Гарт» перестав існувати, «Плуг» зіткнувся зі значно грізнішими викликами — Вільною академією пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Її натхненником був Микола Хвильовий.

ВАПЛІТЕ сформувалася із зустрічі, проведеної в жовтні 1925 року. Такі українські культурні світила, як Хвильовий, Довженко й Тичина, вирішили створити організацію, що об’єднала б кваліфікованих письменників, котрі належали до «Гарту», «Плугу» чи інших організацій[489]. Формально ВАПЛІТЕ було створено протягом наступного місяця, вона ухвалила статут, що багато в чому збігався з проектом Блакитного[490].

ВАПЛІТЕ не захищала жодної конкретної естетики, але акцентувала увагу на свободі індивідуальної ініціативи[491]. Відповідно до статуту, ВАПЛІТЕ була відкритою до тих, хто добре писав, якою б мовою вони це не робили. Попри її відносну ексклюзивність — а вона все ж таки була менш ексклюзивна, ніж академія з дев’ятьох членів, як передбачав Блакитний, — ВАПЛІТЕ мала намір присвятити себе роботі з масами: відкривати бібліотеки та книжкові ятки, проводити лекції, дебати й інші літературні формати публічних виступів, а також допомагати своїм членам покращувати літературні навички[492].

Хвильовий та хвильовизм

Навесні 1925 року кілька войовничих молодих письменників опублікували критичні зауваги, спрямовані на Хвильового й на редакторів провідних журналів як на «старих сивих дідусів» та «олімпійців», що на власний розсуд та упередження відкидали нову літературу про трактори, комуни й «негативність поведінки монахів». 30 квітня літературний додаток до «Вістей» надрукував відповідь Хвильового під заголовком, узятим із назви давнього водевіля «Про „сатану в бочці“, або Про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян»[493]. Це був перший, по суті, «гарматний постріл» Хвильового проти масового графоманства, у якому він порушив актуальні на той час питання українського культурного життя. Перш ніж перейти до розгляду його висловлювань, корисно буде познайомитися з Хвильовим як із особистістю, дізнатися, ким він був, що робив і чому так писав.

Робота «Плугу» з навчання селян письменницького ремесла часто асоціювалася з дореволюційним рухом «Просвіта», що був мережею освітніх груп у селах. У багатьох сучасників не викликало особливого невдоволення те, що нова влада хоче мати власний відповідник національної організації з таким довгим і поважним послужним списком[494]. Але для інших просвітянство було синонімом провінціалізму, а отже — вони вважали, що його слід позбутися якомога швидше. Лише в контексті цього «порівняння» можна зрозуміти грізність памфлетів Хвильового проти Пилипенка, оскільки, у принципі, не було жодної внутрішньої неузгодженості між «масовизмом» та «академізмом». Якщо «Плуг», умовно кажучи, був школою для