Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

письменників-початківців, то ВАПЛІТЕ була, безперечно, вищою школою української літератури і вважала себе саме такою[495]. Справді, багато письменників спершу «пройшли» школу «Плугу», а потім «вступили» до «Гарту» чи до ВАПЛІТЕ. Наприклад, сам Хвильовий.

Микола Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов), народився 1893 року, його батько — російський сільський учитель в Україні. Найдостовірніший із його біографів завважує, що на ранньому етапі життя Хвильового не було нічого ані європейського, ані космополітичного, і він мало знав світ за межами України. Його призвали на військову службу до царського війська під час Першої світової війни. Він став радикалом, як і більшість молодих людей його покоління, а після демобілізації приєднався до УПСР. Під час громадянської війни деякий час працював із селянством: засновував місцеві товариства «Просвіти» й навіть очолював одне у своєму рідному селі. Його політична еволюція схожа на еволюцію багатьох боротьбистів, хоча він сам ніколи не був членом цієї партії. Після війни Хвильовий став письменником, вступив до «Гарту», а 1922 року заробив собі поважну репутацію літературного лева, опублікувавши збірку «Сині етюди»[496].

Хвильовому не можна приписати ідею створення літературної академії для найкращих письменників України, та й ідею, що Україна мусить скинути із себе ярмо російського впливу й переорієнтуватися на Європу, теж першим проголосив не він. Старе Братство тарасівців спілкувалося з українськими письменниками в 1890-х роках та «намагалося відвести українську літературу подалі від народництва для того, щоб зробити її більш західною та більш європейською»[497]. У своїх мемуарах Ковалевський згадує, як інтелігенція просто загорілася цією ідеєю, коли її запропонував Дмитро Донцов 1910 р.[498]. Юрій Луцький простежує розвиток ідеї до 1917 року, коли Лесь Курбас оприлюднив маніфест Молодого театру, яким закликав українську культуру орієнтуватися на Європу «без посередників чи зразків»[499]. У 1918-му Микола Зеров заснував групу письменників, які черпали своє натхнення у зразках античного чи французького класицизму, а те, що Хвильовий захищав «неокласиків», пізніше стало основою звинувачень його в тому, що він підпорядкував політичний догматизм естетиці мистецтва заради мистецтва[500]. Сам Пилипенко був автором, мабуть, найрадикальнішої з усіх пропозиції «європеїзації» української культури — переходу на латинську абетку[501]. Навіть найоригінальніша з основних ідей Хвильового про те, що Україна веде за собою «азіятський ренесанс», спирається на ідею Освальда Шпенґлера про занепад Заходу[502]. Проте сам факт, що Хвильовий спирався на вже відомі ідеї, жодною мірою не послаблює сили його аргументації, бо він звів ці ідеї разом, у одне ціле, просував та обстоював їх із запалом неофіта, який намагався вичавити із самого себе приватну спадщину провінціалізму.

Першу добірку статей Хвильового пізніше буде згруповано в памфлет, назву якого запозичено з назви твору Сенкевича «Камо грядеши?». Опоненти дорікали йому за те, що він заховав «сатану в бочку», тобто запозичив ідеї класових ворогів та створив загрозу, що вони якоїсь миті повискакують усі з тієї бочки, як сатана в старому водевілі. Хвильовий відкидав такі звинувачення, цитуючи Шпенглера, аби показати, що готовий цитувати навіть «фашистського мислителя» (так він називав німецького історика), коли його слова мають сенс. Його першу викривальну промову було спрямовано проти самопроголошеного другого покоління, представники якого часто були старшими за тих, кого намагалися списати на архів історії. На думку Хвильового, говорити про нове покоління в літературі за такий куций відрізок часу було абсурдом: «Нема і не буде прикладів в історії літератури, щоб якесь покоління встигало висловитись за 5–6 років: письменник — не американська машинка, а твори його — не полтавські галушки»[503].

На його думку, в тому, що відбувалося, була іскра чогось нового, і деякі представники цього нового руху були вже зрілими, а деякі ще ні. Способом розвитку української літератури був не її штучний поділ на покоління, а вибір між вічними цінностями Європи та провінціалізмом «Просвіти». Універсали, платформи та маніфести, можливо, і надавали тим, хто їх підписував, відчуття власної значущості, проте вони не могли розв’язати проблему кваліфікованості, проблему навчання доброго письма. Для вирішення цього питання, на думку Хвильового, сам лише Зеров, його колега зі школи неокласиків, вартий більше, ніж сотня «просвітян», які тиражували різноманітні «червоні» фрази та намагалися зробити із себе ще більших революціонерів, ніж Ленін. Із пришвидшенням українізації Хвильовий убачав загрозу в тому, що колишні куркульські ідеологи — а в цьому контексті він згадав поета Павла Тичину як яскравий приклад — можуть переключитися на ультралівий селянський стиль суто з опортуністичних міркувань та заохочуватимуть до «селянізації» пролетарської культури, хоча й із «червоними» фразами. Хвильовий не виступав ані за «Гарт», ані за «Плуг». Він проголосив свою готовність визнавати талант усюди, де б його не знайшов, та виставляв себе захисником якості від тих, хто хотів би звести мистецтво до рівнів комнезамів та профспілок[504].

Ці молоді письменники, писав Хвильовий, намагалися «жовтневізувати» свої праці та налаштувати старих проти молодих, і водночас поверталися спинами до минулого, навіть не пробуючи брати до уваги праці таких пролетарських мислителів, як Бєлінський, Добролюбов та Чернишевський. Таких безграмотних письменників він звинувачував у графоманії та літературному хуліганстві. Єдиний спосіб справді уникнути «сатани», що може вистрибнути на них із бочки, — це віддати перевагу Європі, а не «Просвіті», та скерувати свою енергію на те, щоб досягти майстерності в письменницькому ремеслі й стати вправними письменниками. Вони мусили опановувати своє ремесло, опановувати досягнення минулого.

Треба негайно «одшити» або, принаймні, поставити на своє місце різних писак, що, вміючи сяк-так зробити репортьорську замітку, тикають свого носа в мистецтво й — більше того — намагаються керувати ним. Тоді ясно стане, що так зване масове мистецтво є продукт упертої роботи багатьох поколінь, а зовсім не «червона» халтура. Простота й ясність Толстого — це мистецтво найвищої кваліфікації. Але з’явилось воно на «закаті» потенціяльних можливостей російської буржуазії й дворянства. Що ж до маси, то краще дамо їй, поки що, Сінклера в мільйонах екземплярів[505].

Не було жодних причин, чому б робітники чи селяни не могли створити такого мистецтва, але для цього їм треба бути «інтелектуально розвиненими, талановитими, геніяльними людьми». Молоді письменники мусять самі намагатися стати «олімпійцями», бо лише такі люди здатні творити цінне пролетарське мистецтво. Робота їхня вимагала «етичної чистоплотності» та наполегливих зусиль, проте молоді письменники мали нагоду «утворити могутній ренесанс» тільки якщо йтимуть «шляхом, що його вказує історія»[506].

Невдовзі після виходу своєї першої статті Хвильовий розвинув ідею про «азіятський ренесанс», відстоюючи думку, що мистецтво