Читати книгу - "Морфій"

який ти почув у житті, той постріл на Шульштрассе в Шопеницях. До сьогодні не знаєш, хто тоді стріляв — карлуси чи ґреншутци. Потім ти чув іще багато пострілів, на стрільбищах, на полюваннях і на війні, але той постріл був першим, а останнім був той, котрим ти зробив дірку в чолі Тумановича в будинку на вулиці Лєшно.

І коли впав той перший снаряд, Костоньку, то все й почалося, почали стріляти ті ґреншутци, котрих хлопці не змогли роззброїти, почали стріляти ті хлопці, котрі вже мали якісь карабіни або фузеї, почали літати снаряди. Чув крики «Еріх влучив!» і донині не знаєш, кричав то ґреншутц чи повстанець.

Ти ні секунди не вагався, з якою ти стороною. Чи, радше, проти якої: проти сірого мундира. Власника сталевого шолома та сивих вусів. А проте ти знав, ти ж знав: такий мундир і такий шолом носить твій батько. Котрого ти любив так, як кожен дванадцятирічний любить свого батька, якщо тільки той не кривдив його. А він же тебе ніколи ніяк не кривдив.

Тоді з криком кинулись мама й кузина і забрали тебе од вікна.

І що ти сьогодні можеш відповісти, Костоньку? Чи знаєш щось більше, ніж тоді, коли почув оті перші постріли на Шульштрассе в Шопеницях?

— Не знаю, — глухо відповів, задивившись у себе.

Вітковський поплескав мене по плечах.

— Я добре вас розумію, пане Віллеманн. Нелегко після цього всього знову збиратись докупи. Усю країну, двадцять років праці ми просрали за три тижні. Я добре розумію ваші вагання. Але треба зібрати себе докупи! Треба працювати!

Він мене вже не відпустить, я знаю. Інакше не вийде.

Думай, Костоньку. Ти можеш погодитися, можеш — але так, щоб зберегти гідність, ти повинен зберегти гідність. Тебе негідного я б не захотіла.

— Тоді добре. За умови… — погодився.

— Слухаю, — аж засяяв Вітковський.

— Зникла дружина мого найкращого товариша. Наприкінці вересня. Якщо допоможете мені її знайти, то я буду для вас працювати.

Вітковський ляснув мене по спині, закинув голову, гукнув:

— По руках! — і простягнув мені долоню, попередньо плюнувши на неї, сподіваюся, тільки символічно. Ніби ми тут кіньми торгуємо.

Навіть не запитав у мене прізвище, ситуацію, нічого.

Чи я зберіг гідність?

Глянув на годинник: пів на сьому. Ще півтори години до комендантської, а я нараз відчув, який же я натомлений.

— Ще повернемось до цієї розмови, — сказав я. — А зараз іду додому.

Вітковський іще хвилю простояв, не випускаючи мене з обіймів.

— Ну, можете йти. Вас іще не шукають, бо на те поки не мали часу. Кілька днів навіть можете вдома пожити, але потім, на жаль, із цим доведеться розпрощатися.

Я підняв голову. Вітковський раптом обмацав мій живіт.

— У вас є зброя?

Підтвердив, бо що мав робити.

— Віддайте, — наказав.

Він наказав тобі, Костику. Ти приймаєш від нього накази? Чи, може, думаєш, я б хотіла, щоб ти приймав від нього накази?

— Не віддам, — запротестував я.

Добре, Костику!

Долоня Вітковського міцно стислася на моєму передпліччі.

— Прошу віддати на зберігання, для вашого ж добра, — сказав тим страшним, тихим голосом, у якому були і переконування, і погроза, і непоступливість.

Витяг браунінг, витяг магазин, перевірив затвор, віддав. З кишені штанів дістав іще запасні кулі. Також віддав. Вітковський поплескав мене по плечі.

— А розписка чи щось таке?.. — запитав я і, вже вимовляючи те питання, зрозумів, яка то страшна дурниця.

Вітковський тільки засміявся, ніби з доброго жарту. Ще раз плеснув мене по спині.

— Ну, гарно, гарно. Прошу відзначитися в мене знову через кілька днів.

І відразу ж запитав сам себе: це все?

То я тебе запитала, дурню.

Я вийшов.

Став на площі. На площі Спасителя. Беззбройний. Треба було викинути в канаву.

Під спаленим костелом якийсь виснажений апаш у картатій шапці на миґах розмовляв із двома виснаженими вояками. Хіба одному Богу з дияволом відомо, що ті солдатики тут робили о такій порі, без зброї та шоломів — отже, не в патрулі. Скоріш за все, той худий сурдомовець пробував щось продати воякам.

Якщо я збирався йти далі, то мав їх проминути. Апаш продавав годинники — кільканадцять їх було пристебнуто до підкладки його плохенького піджака, — але ніяк не міг домовитися із зацікавленими в покупці німцями.

Допоможи йому, Костоньку.

— Wie könnte ich helfen?[62] — запитав у них своєю віденською німецькою.

Німці та торгаш разом зацікавлено глянули на мою підбиту губу.

Нащо я їх запитав?

— Я розмовляю польською.

І допоміг. Апаш продав два годинники, вдоволені німці пішли собі, з радощів раз у раз поглядаючи на свої обновки.

— А ким ви, пане, будете? — запитав він.

— Люблю допомагати ближньому.

— То й добре.

Подав мені руку.

— Равич. То моє прізвище.

Я потиснув руку.

— Я вам свого прізвища назвати не можу.

— Та й не треба, паночку. Якби що, то ви питайте Юрка Равича на Тамці, там скажуть. Адреси не даю, вона постійно змінюється. Ну, раптом ви, пане, захочете щось купити чи продати.

Він був дуже худий, лице — ніби обтягнений шкірою голий череп, але при цьому на голодного не виглядав, очі блакитно блищали.

— То ви, пане, з німцями гендлюєте? — запитав я.

— Та гендлюю. На вулицях. І комісійкою керую. Бо я, чесно признатися, німців дуже люблю. У місті буде порядок. Порозганяли панів, засраних капіталістів. А я тішився, як ті курві діти звідси гнали, ви пробачте, пане, але таки курві діти, як гнали своїми автами, і ті їхні курви, і ті їхні курвенята в гімназійних однострійчиках, як то вони швидко звідси зйобувались, ех, пане!

І що, Костоньку, боронитимеш власний стан? Ти повинен. Про тебе він каже, про твоїх людей, таких як ти. Як твоя дружина. Як Яцек Ростанський. Як Іґа.

— І то правда, — сказав я.

Збивши капелюха набакир, я пішов додому.

Пішов додому. Я пішов.

Не до Саломеї. Не до моєї пляшечки, повної добра і щастя. Додому, додому, спати. Там, удома, немає війни. Немає німців. Немає ні трупів, ні пострілів, є тільки Геля, моя Гелена, моя розкішна Гелена, котра кохає мене понад усе, котру я кохаю; є Юрчик, котрому я батько.

Минув площу Люблінської Унії з пам’ятником пілоту, котрий небагато встиг політати, минув Мокотовську заставу і вже йду вулицею Пулавською, далеко позаду моєї Доброї вулиці, зі злого Повісля на добрий Мокотув іду, далеко позаду мене, щоразу далі, лихе тіло Саломеї, я йду до чистого тіла Гелі, до маленького життя свого Юрчика, іду на Мокотув.

І я є, і