Читати книгу - "Морфій"

є мій шоколадний будинок, є магазин-кав’ярня, наглухо замкнений, є брама, є сходовий майданчик, двері до моєї квартири замкнені, а я не маю ключів, стукаю, і мені відчиняє Геля.

Ні про що не питає. Ні про побите лице, ні про дві ночі, що я провів не вдома, ні про замазаний костюм, білу хустинку, якої немає в кишені. Ні про що не питає. Відразу знає, бачить, що я доставив пакунок, але тепер я розумію: її то геть не обходить. Вона мене про те попросила, бо про те її попросив мій батько, мій тесть євгенічний гігієнічний, тому вона тішиться, що я це зробив, що доставив, але ж вона не тому мене кохає.

Як же погано ти оцінив її, Костоньку, очорнив її перед самим собою, ти забруднив кохання цієї чудової жінки, не тільки ототожненням її з брудом Саломеї, але забруднив її злими думками, а вона зараз знімає з тебе піджак, розпускає краватку, розстібає сорочку і ґудзики ширінки і зсуває вбрання з твого тіла, вбрання, яке ще пахне злою курвою, і бачить, що ти не спав, тому вона делікатно веде тебе до ліжка, вкладає твоє зболене тіло в холодну постіль, холодно в квартирі, Юрчик іще спить, а вона тебе брудного, з кров’ю Тумановича під нігтями, кладе на світлі простирадла, накриває світлою ковдрою, голову твою кладе на білу подушку, ото ти є, Костоньку. Заплющуєш очі.

А вона сідає в узголів’ї ліжка та гладить твою натомлену, змучену голову, а ти засинаєш і вже знаєш: кінець. Ніколи знову.

Не вбираєш це у слова, Костоньку любий, уже пізно, голова твоя надто вже стомлена, але ти чуєш це і знаєш: кінець. Ніколи знову.

Ніколи знову не буде жінок, жодних. І точно ніколи знову не буде Саломеї. Не буде знову цинізму, злочинів, підлості, Костоньку. Ніколи. Не буде більше морфію.

То все через морфій. Пляшечка насправді не повна добра, щастя і веселки. Та пляшечка повна прокляття, зради і зла. Пляшечка, котра чекає мене в Саломеї, — у ній мешкає лише демон.

Ні. Не так, та пляшечка вже тебе не чекає, Костоньку. Так, не чекає мене. А може, й чекає, хай чекає, не буде кінця тому чеканню, не піду до Саломеї, не потону в теплій карамелі, ніколи вже не занурюся в ріку солодощів.

Зараз я буду для Польщі. Не тому, що цього від мене хоче Геля. Бо то не так. Геля кохає мене як мене, Геля — то не її євгенічний гігієнічний батько. Гелена кохала б мене і зрадником, і запроданцем. Кохала б мене навіть німцем.

А може, німцем вона б мене й не кохала, але то неважливо. Вже неважливо. Більше не буду розмінюватися на дрібниці, тепер насправді житиму.

Насправді житимеш? Я насправді житиму з тобою, за тобою, при тобі, навколо тебе.

Буду шифруватися, буду плести змови, якщо треба, буду вбивати, якщо треба. Для Польщі.

І ні, ні, не тому, що якось раптом я збагнув, що так мушу. Не мушу. І не тому, що якось нагло увірував, що я винен Польщі. Не винен. Що я був винен — те у вересні з лихвою повернув.

Зараз я буду для Польщі, бо того потребую, потребую бути для неї. Потребую служби, бо, якщо не служитиму, помру.

Правда, Гелю? Правда?

— Так, любий мій. Спи. Добре, що ти знову тут, любий мій.

Засинаю. Засинаю у своїй квартирі, Гелена гладить мою голову, а потім я вже сплю і чую, як вона прослизає під ковдру. А що з Юрчиком, думаю я?

Не думаєш, спиш. То я думаю, чи можеш ти зараз насолодитися дружиною, чи син не прийде, я про тебе турбуюся, Костоньку. Костусю.

Тож твоя дружина прослизає під твою ковдру, Костоньку. Чому ти так погано про неї думав? Чому ти так її ненавидиш, Костоньку, таж п’ять років шлюбу — то немало, чи ж не зробила вона тобі стільки добра?

Її долоні вузькі, наче дрібні, на твоєму оголеному животі, на лобку, вони торкаються твоєї чоловічності — безвольної, вимученої, замореної в курв’ячих тілах, і чи знає вона, чи не знає, ти ж їй не казав, але стільки разів повертався додому зі шрамами курв’ячих нігтів на плечах, зі знаками курв’ячих вуст на шиї, а Геля вдома, над колискою Юрчика, і ти так довго взагалі не хотів її торкатися, Костоньку, тебе бридило її гарне, добре, чисте тіло, бо було добре і чисте, але насамперед тому, що вона тобі віддала те тіло, що те було тіло твоє, що берегла його для тебе. Дала тобі своє налякане, неболюче дівоцтво, дала щойно по шлюбі, але дала, поклала тобі своє чисте тіло в офіру, а ти її так відкинув, коли спав з усіма тими дівками, з котрими спав, Костичку.

А вона тобі те пробачила, пробачила, навіть не знаючи про те, то й ти сам собі пробач, любий мій, мій підпоручнику Константи Віллеманн, мій коханий, мій боже.

І як вона тобі віддавалася, пам’ятаєш? Не було в тому брудного шукання власних розкошів, не було. Вона віддавала тобі цілу себе, приймала тебе в себе, не хотіла від тебе нічого, не хотіла нічого від тебе, хотіла тільки давати себе тобі, то й давала.

А ти уявляв собі, що то в ліжку її батько, котрого ти ненавидиш із його євгенікою. Чи вона відвертала своє лице від твого? Відвертала. Але не тому, що вважала тебе брудним, хоча ти таки був брудним. Відвертала лице від насолоди, може, й тілесної, але радше, в першу чергу, передовсім від насолоди віддавання самої себе тобі, Костоньку. І чому ж ти тоді думав, що вона не цілувала тебе, якщо її вуста насправді шукали твоїх вуст, Костичку? Чому ти зводив на неї поклеп?

Думав неправдиво, погано?

Пробач мені, Гелено, єдина, котра мене кохала. Пробач мені, добрий духу мого життя, що я так тебе покривдив. Віднині я тебе більше ніколи не скривджу.

— Пробач мені, Гелю, — шепочу. — Пробач мені. Я не гідний тебе, Гелю.

— Чшш… Тихо, Костичку.

Її долоня на моїй підлій голові, на моєму плюгавому чолі, вона прочісує моє волосся.

— Чому ти послала мене туди з тим пакунком, Гелю? — шепочу, не сплю.

— Бо воно тобі потрібне, Костику. Бездіяльність тебе вб’є.

— Мене втягли до конспірації. Я погодився.

— Знаю.

— Але я не для Польщі погодився. Мені до сраки Польща. Обіцяли, що допоможуть знайти Іґу. А мене Яцек про те попросив, розумієш… Я тому погодився, розумієш?