Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

поглинають чужорідні тіла, подібно до того як це відбувається при запальній реакції у людей. Він назвав їх фагоцитами – «кліттинами-пожирачами» (від грецького phageos – пожирач). Звідси учений зробив висновок, що лейкоцити, подібно до фагоцитів, насправді виконують захисну або санітарну функцію. На з’їзді російських природодослідників і лікарів у Одесі у 1883 році Мечников виголосив знамениту промову «Про цілющі сили організму». У ній він виклав свої погляди на явища імунітет у – несприйнятності організму до заразливих хвороб. Ця теорія отримала назву фагоцитарної теорії імунітету. Відкриття захисних клітин у тілі тварин і людини послужило Мечникову основою для створення теорії основного патологічного процесу – запалення – як захисної реакції організму в боротьбі з хворобою.

У 1888 році Ілля Ілліч знову покидає батьківщину, щоб «знайти собі тихий притулок для наукової роботи». У Генетичному інституті Коха (Відень) він не знайшов ні розуміння, ні підтримки і тоді виїхав до Парижа. Прославлений Луї Пастер не просто «поселив» Іллю Ілліча, але і запропонував завідування новою лабораторією в його інституті (а з 1903 року пост заступника директора). Нарешті Мечников почав працювати в таких умовах, про які мріяв все життя, і розгорнув подальші дослідження фагоцитозу.

Після того, як досягнення Мечникова були визнані за кордоном (Нобелівська премія 1908 року з фізіології і медицини спільно з П. Ерліхом «за праці з імунітету», медаль Коплі Лондонського королівського товариства, ступінь почесного доктора Кембриджського університету, членство у Французькій академії медицини і у Шведському медичному товаристві), він став пророком і в своїй вітчизні, і його приїзд на батьківщину в 1909 році вилився у потік вшановувань і демонстрацій.

Але тепер, коли його теорія про роль фагоцитозу і функції лейкоцитів отримала широке визнання, Мечников впритул зайнявся проблемами життя, старіння і смерті. Цим питанням він присвятив безліч статей («Закон життя», «Виховання з антропологічної точки зору», «Вік вступу до шлюбу», «Нариси щодо поглядів на людську природу», «Боротьба за існування в загальному сенсі», «Етюди оптимізму») і книгу «Сорок років пошуків раціонального світогляду». Вивчаючи проблеми довголіття, Мечников увів у медичний обіг термін «геронтологія», ставши основоположником однойменної науки. В основу геронтології Мечников у першу чергу ставив необхідність змін фізичної й етичної природи людини, щоб вона змогла здійснити повний фізіологічний цикл життя з нормальною старістю, що приводить до втрати інстинкту життя і появи інстинкту смерті.

Але поступово вік брав своє і в ученого, що мріяв про продовження життя. Багаторічна боротьба з відсталістю і забобонами в науці – «все життя хвилювався, прямо кипів» – виснажила серце. За п’ять хвилин до смерті, яка настала 15 липня 1916 року після декількох інфарктів, Мечников повторив прохання, щоб його тіло розрізали і зробили кремацію, а урну з прахом поставили б у Пастерівському інституті. Там і зберігається шкатулка з червоного з прожилками граніту з сіруватим попелом на дні.

Про значення внеску Мечникова в науку дуже добре сказав видатний мікробіолог М. Гамалія: «Минуть десятки років, людство навчиться перемагати рак, проказу і багато інших невиліковних нині хвороб, і люди завжди з вдячністю згадуватимуть світле ім’я великого російського природодослідника І. І. Мечникова, який поклав блискучий початок справі боротьби за здоров’я людини».

Бердяєв Микола Олександрович

(1874—1948)

Релігійний філософ, публіцист

У себе на батьківщині він був менше відомий, ніж на Заході. За кордоном його краще читали і розуміли освічені інтелектуали, Бердяєва називали «російським Гегелем ХХ століття», «однією з універсальних постатей нашої епохи». Це був мислитель, що зумів зв’язати воєдино дух культури, історію двох систем – Сходу і Заходу, – котрий сказав про необхідність людської свободи більше, ніж будь-хто з філософів усього світу.

Микола Бердяєв походив із старовинного роду. Батько майбутнього філософа, штаб-ротмістр у відставці, предводитель дворянства, голова Київського земельного банку Олександр Михайлович Бердяєв був одружений з княжною Аліною Сергіївною, вродженою Кудашевою, француженкою по материнській лінії. Їх первісток Сергій згодом став відомим поетом-сатириком. А друга дитина, Микола, народилася на п’ятнадцять років пізніше, 18 березня 1874 року.

Здобувши домашню освіту, 14-річний Микола був відданий у престижний закритий навчальний заклад – Київський кадетський корпус, після закінчення якого поступив у Київський університет, на природничий і юридичний факультети одночасно.

Початок навчання в університеті збігся з виникненням у Росії марксистських гуртків. Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – Бердяєв став у 1895 році. Незабаром послідував перший арешт Миколи за участь у студентських демонстраціях. Удруге його заарештували весною 1898 року – за приналежність до київського «Союзу боротьби за визволення робочого класу». У цей період Микола написав першу серйозну статтю про німецького соціаліста Ф. Ланге і критичну філософію.

В основу своєї оригінальної філософської системи Микола Бердяєв поклав свободу. Він вважав, що «весь світовий процес є споруда теми про свободу, є трагедія, пов’язана з виконанням цієї теми». Трагедія походить від того, що тягар свободи не кожному під силу. Ці думки прозвучали в його першій книзі «Суб’єктивізм та індивідуалізм в суспільній філософії», яка, ледве вийшовши з друку, відразу ж принесла досі невідомому літераторові майже всеросійську славу.

Правда, сам філософ-революціонер у цей момент вже знаходився під явним наглядом поліції у Вологодській губернії, куди був висланий на три роки за вироком суду. Після закінчення заслання Микола поселився в Петербурзі і в 1904 році одружився з Лідією Трушевою, дочкою відомого петербурзького адвоката, що прожила з ним довгі роки в любові і злагоді.

У цілому 1900-ті роки були бурхливими в житті Миколи Олександровича: редагування журналу «Новий час», робота в «Союзі визволення», участь у петербурзьких релігійно-філософських зборах. 1909 рік ознаменувався виходом у світ збірки статей під назвою «Віхи» про російську інтелігенцію – книги, що так або інакше розбурхала всіх мислячих людей у Росії. Величезному на ті часи тиражу відповідала безпрецедентна кількість відгуків у періодичній пресі (250 заміток за рік). Для спростування основних думок збірки публікувалися замітки, статті і навіть цілі книги, у тому числі і далеких від філософії авторів, які нещадно критикували Бердяєва.

У ці роки Бердяєв був тісно пов’язаний з релігійно-філософським товариством у Москві, де робив доповіді і виступав опонентом інших філософів. На початку 1910-х років він на деякий час відійшов від справ, пов’язаних з релігійною і видавничою діяльністю, цілком присвятивши себе книзі, яка по праву вважається однією з вершин філософської думки в Росії. Праця, що вийшла в 1916 році,