Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

називалася «Сенс творчості. Досвід виправдання людини». У ній автор стверджував, що людина створена за образом і подобою Творця. І виправданням людського життя, основним змістом її і шляхом до порятунку є творчість: «Творчість… є виявлення надмірної любові людини до Бога, відповідь людини на Божий заклик, на Боже очікування».

Лютневу і Жовтневу революції 1917 року Бердяєв зустрів у Москві. У перші пореволюційні роки філософ повернувся до громадської діяльності. Восени 1918 року він організував у Москві Вільну академію духовної культури, де читали свої курси А. Бєлий, В’ячеслав Іванов, С. Франк, влаштовувалися семінари, публічні збори з дебатами.

Діяльність Бердяєва, що став помітною фігурою в більшовицькій столиці, почала привертати увагу нової влади. У 1920 році він був арештований у зв’язку із справою «Тактичного центру», допитаний особисто Ф. Дзержинським і звільнений без будь-яких наслідків. У 1922 році стався другий арешт, а у вересні – вислання за межі РРФСР з ідеологічних причин у числі 160 представників інтелігенції, опозиційно настроєних до нового ладу.

Першим місцем проживання родини Бердяєвих в еміграції став Берлін, а з літа 1924 року вони влаштувалися в робітничому передмісті французької столиці – Кламарі, де спочатку знімали квартиру, а потім переїхали у власний будинок, отриманий у спадок від друга родини англійки Флоренс Вест.

У Парижі Бердяєв відновив діяльність заснованої ним ще в Берліні релігійно-філософської академії. З 1925 року він видавав «орган російської релігійної думки» – журнал «Шлях», постійно брав участь у міжнародних конгресах і симпозіумах, організовував зустрічі представників католицької, протестантської і православної релігійно-філософської думки.

1940-ві роки виявилися для родини Бердяєвих надзвичайно важкими: війна, німецька окупація, брак палива і продуктів, хвороби, серйозна операція, перенесена Миколою Олександровичем у 1942 році. Бердяєв не надто приховував своє ставлення до фашизму, але, як з’ясувалося після війни, хтось з вищого німецького командування вважав себе знавцем і покровителем філософії, і лише це врятувало Бердяєва від переслідувань гестапо.

Через декілька місяців після закінчення війни Бердяєв пережив велике горе – у вересні 1945 року він поховав дружину, яка впродовж майже сорока років була для нього єдиною коханою жінкою. Її пам’яті присвячена одна з останніх книг філософа – «Екзистенціальна діалектика божественного і людського». Під кінець життя він отримав учений ступінь доктора Кембриджського університету, був навіть представлений до Нобелівської премії, але отримати її не встиг. 23 березня 1948 року Микола Олександрович помер.

Пирогов Микола Іванович

(1810—1881)

Видатний хірург, анатом, педагог, громадський діяч, основоположник військово-польової хірургії, нової медичної дисципліни – топографічної анатомії

Як нелегко буває нам визначитися на життєвому шляху і зрозуміти, щó є наше покликання на все життя, а що є плевели і нікчемність. І можна тільки позаздрити людям, які замолоду знають, чим вони займатимуться, і можуть сказати собі: «Я буду тим-то і тим-то». І ніщо не може змусити їх звернути з обраного шляху, і дитячі мрії, що здаються нереальними й ефемерними, утілюються в реальність.

Ось і Микола Пирогов (він з’явився на світ 13 (25) листопада 1810 року), молодший син у великій багатодітній родині, з самого дитинства бачив себе «великим лікарем». І не було для нього перешкод. Не стала перешкодою непередбачена бідність родини (батько Миколи довірив шахраєві 30 тисяч казенних рублів і вимушений був розплачуватися з казною власним майном). Що ж, як кажуть, студент має пройти випробування бідністю, щоб із нього вийшов справжній учений. Проблемою міг стати і вік, оскільки за законами студентом могла бути молода людина, що досягла шістнадцятиліття, адже Микола вже в 14 років був готовий поступити в Московський університет. Довелося піти на хитрість – батько Миколи виправив синові паспорт, по якому той «подорослішав» на два роки. Були й інші проблеми і випробування, але Микола Пирогов цілеспрямовано йшов до своєї мети. І добився її…

Дерпт, Ревель, Париж, Гейдельберг, Берлін – Микола Пирогов учився і працював у кращих університетських клініках Європи. У Ризі, де Пирогов опинився загалом випадково (повертаючись з Європи додому, він важко захворів і вимушений був там затриматися, а після одужання вирішив на деякий час залишитися в Ризі), про його операції ходили легенди. А як інакше, якщо він робив те, що раніше просто неможливо було собі уявити. Ми сприймаємо пластичну хірургію як явище сьогоднішнього дня, принаймні недавнього минулого. Ти м часом ще в 1830-х роках Микола Пирогов робив пластичні операції. У Ризі, наприклад, зробив безносому перукареві новий ніс, що в ті роки сприймалося не інакше як диво.

У 1846 році відбулося перше випробування ефірного наркозу. І хоча першість тут належала Ф. Іноземцеву, саме Пирогов, відшліфувавши методику на тваринах, зробив наркоз надбанням широкої хірургії. А беручи участь у воєних діях на Кавказі, він першим в історії медицини почав оперувати поранених на полі бою з ефірним знеболенням. Пирогову також належить ідея внутрішньовенного наркозу, яка згодом була запроваджена в життя.

Коли почалася Кримська війна, лікар Микола Іванович просто не міг залишитися осторонь. До приїзду Пирогова до Севастополя на перев’язувальних пунктах панував повний хаос. Дезорганізація і відсутність необхідних лікарських кадрів приводили до того, що поранені не отримували необхідної допомоги і догляду. А отже, люди, які могли вижити, вмирали. Пирогов розумів: люди гинуть не тільки від ворожих куль і снарядів, але і від жахливої антисанітарії, байдужості і плутанини. І тому перш за все поставив завдання – організувати роботу перев’язувальних пунктів, яке виконав у найкоротший строк, і безлад був усунений.

Здавалося, що заслуги лікаря Пирогова перед Вітчизною такі великі, що його чекають виключно нагороди і почесті. І так воно, напевно, і було б, коли б не отой «громадянський обов’язок», який для Миколи Пирогова був святим поняттям не тільки в медицині, але і в інших справах. Після повернення з Севастополя Микола Іванович був прийнятий імператором Олександром II, що зовсім недавно посів на трон. Інші вирішили б: ось він, шанс – проси для себе, роби кар’єру, не думай про інших. Але лікар вважав за краще замість звичайного придворного лизоблюдства висловити цареві убивчу правду про все, що він бачив у Севастополі: командування бездарне, медицина в армії і у всій країні знаходиться нижче за нижній світовий рівень, бюрократія і хабарництво вкрили виразками все російське суспільство поспіль.

Правда про те, що твориться в його державі, розлютила царя. 3 жовтня 1856 року послідував імператорський указ, що назавжди пов’язав Миколу